Розділ «Пірати Співучих островів»

Геть забув про білий світ, а коли забув, то де вже було згадати, що ми повинні в «Йованці» чекати на дядька Леона.

А як згадав — пойняв мене розпач. Кинувся я до Іва.

— Іво! — гукнув. — Що ти робиш? Дядечко ж на нас чекає!

Іво, звісно, хотів і далі співати й танцювати.

— Іво, змилуйся, знову ж буде скандал!

Іво ще якусь мить був геть запаморочений, та ось нарешті отямився і зітхнув.

— Чув? Бачив?

— Чув, бачив, але тепер нам треба мчати до «Йованки».— Я потягнув його за рукав.

Іво йшов як загіпнотизований. Подалися ми просто до «Йованки», а там уже замкнено.

— Ловка історія! — скрикнув я.

— Не журися,— відказав Іво.— Підемо до небоги старого Палади, де лежать наші речі.

Прекрасна думка, тільки нам геть вилетіло з голови, де та небога мешкає. Я добре пам’ятав, яке у неї волосся, які очі, як вона була одягнена, проте, на жаль, ніяк не міг згадати ні назви вулиці, ні номера будинку.

5

Раптом до нас підійшов молодий хлопець з гітарою.

— Ви, товариші, з «Альбатроса»? — питає.

Убив нас та й годі! Хотів би я бути з «Альбатроса», але ж не був, тому й одказав мимохідь:

— Ні, друже, я з Варшави.

— З Варшави! — радісно вигукнув хлопець.— То ти поляк!

— Поляк,— відповів за мене Іво.

Ще мить, і я впевнився, як добре бути поляком, особливо тоді, коли тобі ніде спати. Бо невдовзі виявилося, що молодий гітарист по вуха закохався в одну студентку з Варшави і, хоч минув уже цілий рік, ніяк не міг одкохатися. Тим-то він сумував і носив біля серця її фотокартку.