Розділ «Пірати Співучих островів»

— Цикади... На цих островах повно цикад, і здається, що то самі дерева співають. Люди називають ці острови Співучими. Тепер іще не дуже добре чути, а ввечері все довкола співає.

— Співучі острови... — замислено повторив я. Вслухався в ту дивну мелодію і від тої хвилі дуже полюбив її. Вона супроводила нас протягом наступних днів і навіть коли я повернувся до Варшави, зринала щоразу, як тільки я споминав той сонячний край.

Над затокою нависла висока скеля. Тінь од неї падала на воду, яка була тут сливе чорна. Іво видерся на ту скелю. Якусь мить стояв, розкривши руки, достоту великий птах, що от-от кинеться в глибину за рибою. Потім пригнувся,— і його бронзове тіло мелькнуло в повітрі. Тихий плеск розірвав водяну гладінь. Іво зник у морі; невдовзі виплив, пирхнув і засміявся:

— Спробуй ти!

Що було робити. Глянув я на скелю. Вона видалася мені висока, як вежа, і грізна, а ще грізніша була мічена тінню вода. Я швидко видерся нагору. В голові паморочилось.

Іво плавав унизу. Махнув мені рукою.

На його знак я зіщулився і з усієї сили відштовхнувся од скелі. Потім склав руки і занурився в холодну глибочінь. Коли я виплив, Іво шаленів з радощів.

— От бачиш, я ж тобі казав, що це не так важко! Чудово стрибнув! Тепер уже не боятимешся.

Я був щасливий, такий щасливий, що забув навіть про дядечка. Ми ще довго пірнали з тієї скелі і почували себе дедалі лучче. Тоді полягали на березі, на пласкій кам’яній брилі, і вигрівалися на сонечку. А дерева над нами співали й співали.

— Тобі добре, Іво? — поспитав я.

— Фантастично!

— А про що ти думаєш?

— Ніяково мені, що я так налетів на тебе. То ж моя вина, що...

— Дурниці. Може, навіть добре, що ми сюди припливли.

— Можливо...

— Може, ми ніколи в житті не побували б на цьому острові. Тобі так не трапляється, що хочеться побувати скрізь? Бо мені здається — людина повинна все побачити.

— Не вдалося б. Світ такий великий і широкий...

— Так, але жаль мені, що не знаю всього світу. Я навіть усієї Польщі не знаю. Був уже в багатьох місцях — у горах, на озерах, у лісах... Усе мені подобається. Навіть коли я йду парком і бачу пташок, то теж радію. І тому я хотів би побувати скрізь. А часом хотілося б бути скрізь одночасно.

Іво присів навпочіпки, уважно глянув на мене.

— Ти, мабуть, збожеволів!