Розділ «Пірати Співучих островів»

— А не могли б ви повернути назад?

— Повернути назад? — здивувався студент.

Пояснивши йому все, я сказав:

— Ідіть до капітана і запитайте, чи не може він доставити нас назад у Дубровник.

Студент у розпачі застогнав.

— Ну й намилять мені чуба! Ну й вилають мене! Не гнівайтесь! Я геть забув сказати капітанові, що ви хочете тільки переночувати на яхті.

— То ти хотів! — випалив Іво.— Ми тебе не просили! — Він казав студентові «ти», ніби ходив з ним до одного класу. Певно, в Югославії такий звичай. Але мені так не личило, бо я бачив, що студентові вже вуса пробиваються під носом, отож із повагою до вусів озвався:

— Дурниці! Якщо вам мають намилити чуба, то лучче нікому не кажімо, пливімо, куди допливемо, а там буде видно...

— Що буде видно? — гаркнув Іво.

— Може, нам пощастить поплисти й назад.

— А гроші у тебе є?

— Так у дядечка ж є.

— Де? В Дубровнику?

Мені не сподобався такий тон, і я негайно спинив Іва.

— Ти не смикайся, бо це ж не мені стрелила ідея співати на сходах. Я хотів чекати. Ми б діждали дядечка, і все було б гаразд.

— На базікай! Сам співав і танцював, а тепер усе звертає на мене...

— Це ти базікаєш, бо тобі, здається, невідомо, що...

Ми були б добре посварилися, бо Іво розізлився, його чорні очі сердито блискали. На щастя, студент примирливо сказав:

— Якщо це вам так важливо, то я можу піти до капітана.

Іво зиркнув на мене, я на нього, і нам обом стало жаль бідолашного студента, бо що приємного, коли тобі добре намилять чуба.