Розділ «Пірати Співучих островів»

Чудасія та й годі! Він учився в Загребі, вона у Варшаві, і весь час писали одне одному листи.

Щоб якось втішити його, я сказав:

— Не журіться, адже тут стільки фантастичних дівчат. Англійки, французки...

— О ні! — гаряче заперечив гітарист. — Такої, як Аня Сорочинська, нема на всьому світі!

Хай буде й так. Мені не хотілося сперечатись, тим паче, що він справді був правильний хлопець і, довідавшись, що нам ніде ночувати, зараз же запропонував:

— Я візьму вас на «Альбатроса», передрімаєте до ранку, а вранці знайдете дядька, і все буде гаразд.

Виявилося, що «Альбатрос» — це яхта студентського спортивного товариства. Просто розкіш!

Подалися ми до пристані, де стояли вітрильні човни. Ішли вздовж старезних оборонних мурів. Було таємничо і дуже романтично: небо всіяне зірками, повітря насичене запахом олеандрів, море спокійне, як дзеркало, а в воді, мов у свічаді, відбиваються усі вогні. Просто чарівно.

Було б іще чарівніше, та я прямо засинав по дорозі. Іво хитався, я його підтримував, а студент усе розповідав про Аню з Варшави, дістаючи з бумажника щораз іншу її фотографію.

Яхта стояла пришвартована до набережної. Я не міг навіть помилуватися нею, бо так хотів спати, що аж повіки злипалися. Зате я милувався зручною койкою і м’яким матрацом, на якому мали спати ми з Івом.

6

Прокинувся я від монотонного плескоту хвиль і жахливого хропіння. Був певен, що ми пливемо із славним Паладою на Ластове, а те нелюдське хропіння виривається з горла нашого дядечка. А проте я не розплющував очей, бо під легеньке похитування почував себе в стані божественного блаженства. Аж тоді, коли хтось кістлявим ліктем стусонув мене в око, я прочумався.

На жаль, дядечка не було біля мене, а «хтось», виявилося, був Іво. Я лежав з ним на надувному матраці, точніше, він лежав на матраці, а я на підлозі. Не міг збагнути, як я опинився в тісній каюті і чому оце пливу, погойдуючись на хвилях, що раз у раз заливали ілюмінатор над койкою. Та ось із горішньої койки знову почулося нелюдське хропіння, по тому я вздрів босу ногу, що звисала наді мною, і перелякано крикнув:

— О боже!

Іво розплющив повіки, остовпіло глянув на мене.

— Що сталося?

— Здається, ми пливемо.

— На Ластове?

— Хіба я знаю!

— Ми ж повинні були плисти на Ластове.