— Е-е-е...— скривився Іво.— Не треба. Самі собі дамо раду.
А проте нам не довелося самим собі давати ради, бо за хвилину двері рвучко розчинились, і показалася спершу чорна борода, потім і її господар; а далі господар чорної бороди як крикне:
— Сто чортів! Ти ще спиш?!
Ці слова адресувалися студентові. Той зблід, щось забубонів. Тоді вогненний погляд бороданя спинився на нас.
— А це хто такі? Відкіля взялися тут?
Ба, я сам тої миті забув, хто я такий і відкіля взявся! Коли б хто сказав, що я впав з неба, я б теж повірив, але бородань — то, виявилося, був капітан — не повірив, і ну лаяти студента. Отак і сталося. Намилив студентові чуба, а все через те, що парубок закохався у польську дівчину з Варшави. Така вже його доля!
Коли капітан перекипів, студент показав на мене:
— Це поляк з Варшави... Йому ніде було спати, і я привів його сюди.
Я ще раз пересвідчився, як добре бути в Югославії поляком. Капітан полагіднішав, прояснів і заходився розпитувати — що? як? навіщо? Я все йому гарненько розтлумачив, а він поглядом морського вовка окинув синю далечінь і сказав:
— Ми вже біля Лопуда. Повернути не можемо — у нас свій рейс. Але по обіді звідси відходить пароплав, отже, надвечір ви будете в Дубровнику.
7
Ну гаразд. Нема лиха без добра і добра без лиха. Ні капітан яхти, ні студент не догадалися, що за душею в нас ані гроша.
Висадили нас у порту, побажали погожого вітру, студент навіть проспівав нам «Сто літ». І зосталися ми на невідомому острові, немов після корабельної катастрофи. Така вже доля, хай йому грець! Певно, мені так судилося — об’їхати всю Югославію без грошей і жити на дурничку. Нічого не вдієш!
— Що робитимем? — запитав я Іва, коли ми опинились на бетоновій набережній острова.
Іво розгледівся довкола.
— Гарно тут, — відказав.— Добре було б викупатись, а далі побачимо.
Тут і справді було гарно. Серед зелені та скель здіймалося невеличке містечко. Струнка дзвіниця височіла, наче білий сталагміт, націлений у напрочуд голубе небо. І вода була голуба, а в затоках темно-синя. Поміж скелями — зелені свічі кипарисів і великі канделябри могутніх агав, а мури будинків усипані фіалковими квітами бугенвілеї. Невеликі рибальські боти поверталися з нічної ловлі. Мов стадо темних потвор, сунули вони по збриженій воді. Лагідний вітерець повівав з моря, охолоджуючи розпечені скелі.
Ми знайшли тиху затоку, оточену скелями і розлогими, як парасолі, кронами піній. Дивні звуки линули з темних верхівок дерев. Немовби дерева співали.
— Що воно так грає в тих деревах? — спитав я.
Іво поблажливо всміхнувся.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Пірати Співучих островів» автора Багдай Адам на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Пірати Співучих островів“ на сторінці 12. Приємного читання.