Розділ «Пірати Співучих островів»

— Слухай,— сказав він,— нарвімо їх і продамо на пляжі. Може, вистачить на квитки.

— Гаразд, тільки чи можна їх рвати?

— Ти ж бачиш, дерева ростуть на пустирищі. Це дикі смокви або рештки старого занедбаного саду.

Іво стягнув сорочку, розіслав її на землі, і ми взялися до роботи. Вмить нарвали стільки, що більше вже не вміщалося на розісланій сорочці, й урочисто рушили до містечка. По дорозі побачили широкий пляж, він аж кишів людьми. Діти, молодь, дорослі, старі — всякого віку, всякого кольору!

Ми зупинилися на самому березі, розклали на чистому камені свій крам і вже готові були продавати, тільки не знали по чім.

Підрахували на око, що одна смоква має коштувати вісім динарів. Але ж це нелегальна торгівля. Якщо ми візьмемо за смокву п’ять динарів, то покупець буде задоволений і ми залишимось із чистим сумлінням, тим паче, що краму у нас доволі.

Іво став на сусідньому камені, задер голову і голосом арабського вуличного торговця закричав:

— Смокви! Смокви! Солодкі, соковиті, дешево — по п’ять динарів! По п’ять динарів!

Репетував на все горло, мало барабанні перетинки не лопались. Нічого дивного, що скоро нас оточили туристи, приваблені співучими вигуками молодого торговця.

Смокви йшли як морозиво — по п’ять динарів штука, а хто купував десяток, то ми давали йому ще одну — хай знає, що має діло з солідною фірмою.

Певно, ми таки заробили б і на дорогу, і ще й на морозиво, але на пляжі зненацька появився югославський міліціонер, їй-богу, появився, і — що найгірше — прямував просто до нас!

— Тікаймо! — прошипів Іво.

Одначе втекти ми не встигли, бо міліціонер був уже біля нас і почав офіційно:

— Що ви тут робите?

Смішне запитання. Бачить же чоловік: продаємо смокви. Коли б ми сказали, що милуємося далматськими краєвидами, він би все одно не повірив.

Ми стояли, як два стовпи, ані пари з уст, аж доки він крикнув:

— Відкіля у вас ці смокви?

— З дерева, — задерикувато відповів Іво.

— Де ви їх украли?

Це було вже занадто. Іво не витримав, і я не витримав, бо хоч ми й сиділи без грошей, а проте честь і гідність у нас лишилися, аякже! Сказали йому, що ми не злодії, і взагалі хай він собі не уявляє казна-чого, бо смокви ми зірвали з диких дерев; коли він має охоту, можемо показати де саме.