Розділ «Пірати Співучих островів»

В комісаріаті було достоту так, як і має бути: портрет президента, кілька службових оголошень на стіні, письмовий столик, стілець і лава. Слово честі, комісаріати в усьому світі схожі між собою, як дві краплі води, бо я вже бачив кілька їх у кінофільмах. Отож стали ми перед столиком, а за столиком сидів дуже товстий і дуже кумедний сержант. Чорне волосся у нього було острижене під їжака, а вуса стирчали під носом, як зубна щітка; до того ж він був трохи зизоокий, так що я не знав, чи він дивиться на мене, чи на Іва, чи кудись зовсім в іншу сторону.

Одразу — що? де? як? А ми як на сповіді — щиро і прямо: це, мовляв, несправедливість, бо ми зірвали смокви з нічийого дерева.

Але міліціонер, який привів нас, був страшенно важний і заходився доповідати офіційно, що ось так і так, а передусім — що ми чинили опір владі.

— Який опір? — обурився Іво.— Ми ж прийшли сюди, мов двоє ягнят! — А потім насмішкувато додав: — Хіба це годиться — арештовувати поляка, що загубив у Дубровнику свого рідного дядька!

Сержант усміхнувся під вусами, бо діло явно не годилося, і скоса зиркнув на мене.

— Тобі подобається у нас?

— Ще й як!

— А смокви смачні?

— Фантастичні.

— Хотів би побачити свого дядька?

— Ну звісно.

— То побачиш, бо нам уже телефонували з Дубровника. Розшукують вас повсюди.— Раптом звернувся до міліціонера: — Дякую вам, що знайшли цих хлопців.

Отак усе й скінчилося. Тільки жаль нам було тих смокв, що зосталися на пляжі. Та, зрештою, дідько з ними, ми й так мали в кишені близько трьохсот динарів, а до того ще й задоволення, що сержант пошив у дурні нашого міліціонера. Добрячий дядько, так з нами цяцькався, наче ми були його небожами. Одразу став мене розпитувати, почім у Варшаві яйця, по чому петрушка і кольрабі, яловичина, хліб і до якого класу я ходжу. Як довідався, що я перейшов до сьомого — зараз же вийняв з кишені фотографію свого сина, котрий теж перейшов до сьомого класу; син не був зизоокий, тільки спереду у нього було вибито два зуби, і звали його Павел Вуйкович.

Сонце пекло як на погибель — сорок ступнів у тіні,— і сержант ні з того ні з сього запропонував одвезти нас до Дубровника міліцейською моторкою. Чудовий чоловік, нічого не скажеш, — не дозволив чекати на пароплав, який відходить аж увечері, а посадовив нас у моторку, сповістивши перед тим міліцію в Дубровнику і дядечка, що погуба знайшлася й за годину буде на пристані.

Мені камінь звалився з серця, і я так зрадів, що хотів обняти нашого зизоокого опікуна. Але це не личило, отож я тільки подякував йому. Іво теж подякував.

І було б усе гаразд, якби не чекання зустрічі з дядечком.

Я уявив собі цю зустріч. Мурашки мені побігли по тілу і волосся стало сторч — я ж пообіцяв, що не встругнемо більше ніякої штуки, а от же встругнули. Тим часом ми мчали моторкою просто на Дубровник — з комфортом і з честю.

Коли підходили вже до пристані, я побачив нашого дядечка. Трохи зрадів, а трохи здрейфив, бо ще не знав, у якому він гуморі. Аж тоді вже, як ми вискочили з човна, я довідався.

Дядечко дивився на нас спідлоба. Хвилину мовчав, наче йому забракло слів, щоб передати свій гнів. А тоді як сипоне!

Почав од нікчем, голодранців, шмаркачів, а кінчив на хуліганах.