Розділ «Пірати Співучих островів»

— Ну, ну,— міліціонер недовірливо похитав головою.— Знаємо ми таких!

— Яких — таких? — обрушився Іво. Я не обрушився,— як чужоземцеві, мені це не личило,— а тільки додав не по-сербському й не по-польському:

— Безпідставно підозрюєте нас...

Міліціонер офіційно зиркнув на мене з-під насунутого на очі козирка:

— А ти звідки?

— З Варшави, — відповів я з гідністю.

— А з ким? Де старші?

— З дядечком. Він чекає на нас у Дубровнику.

— В Дубровнику? — здивувався представник влади.— А ти звідки тут узявся?

— З Дубровника.

— Яким чудом?

Ну от, тут спека до дідька, а я повинен оповідати йому свою історію од сотворіння світу, а точніше від тої миті, коли ми здибали закоханого студентика з гітарою.

— Ми не винуваті, — почав я, — що один студент із Спліта закохався в одну студентку з Варшави...

— Який студент? У кого закохався? — нетерпляче перебив міліціонер. — Ближче до діла, громадянине, бо я не люблю, коли мене водять за носа!

— Я зовсім не хочу водити вас за носа, — відрізав я. — Тільки ви...

— Що я?

— Е-е-е... що там казати,— втрутився Іво.— Причепилися до нас не знати чого.

— Що?! — вигукнув міліціонер.— Ти ще й приндишся? Коли так — ходімо до комісаріату, там ви іншої заспіваєте!

Щиро кажучи, я зітхнув з полегкістю, бо волів іти до комісаріату, аніж оповідати йому складну історію нашої мимовільної подорожі.

8