Розділ «Частина IV»

— Але ж ти прокрався! — сказав Джалалад з викликом.

— Вони не могли мене бачити,— так само незворушно відповів Хабіб. Я для них невидимий. Вони не можуть мене бачити, поки я не всаджу їм ножа у горло.

— Це смішно! — просичав Джалалад.— Вони солдати, й ти солдат. Якщо ти можеш прослизнути повз них непоміченим, ми теж зуміємо.

— А хіба ваші люди повернулися? — запитав його Хабіб, вперше зиркнувши своїм несамовитим поглядом на молодого бійця. Джалалад розтулив був рота, щоб відповісти, але слова немов потонули в маленькому бурхливому морі його серця. Він опустив очі і похитав головою.— Можеш ти увійти до їхнього табору, як оце я, так, щоб тебе ніхто не бачив і не чув? Якщо спробуєш прокрастися повз них, ти помреш, як це сталося з твоїми друзями. Ти не можеш пробратися повз них. Я можу це зробити, а ти — ні.

— Але ти думаєш, що ми зуміємо прорватися з боєм? — Халед поставив питання м’яко, неголосно, але ми відчули, наскільки важлива для нього відповідь.

— Зумієте. Це єдиний шлях. Я облазив усі гори, підкрадався до ворогів так близько, що чув, як вони чухаються. Саме тому я зараз тут: прийшов сказати вам, як урятуватися. Але за цю допомогу я призначаю ціну: всіх, кого ви не уб’єте завтра, ви віддасте мені.

— Добре, добре,— погодився Сулейман, намагаючись заспокоїти його.— Ну ж бо, бач-і-кака, розкажи нам усе, що знаєш. Ми хочемо все Дізнатися від тебе. Сідай з нами і розкажи про все. Вибач, але нагодувати тебе ми не зможемо — немає їжі.

— Їжа є,— перебив його Хабіб, показуючи кудись в тінь на краю табору за нашими спинами.— Я відчуваю запах їжі.

І справді: на снігу купкою лежало тухле м’ясо мертвої кози — заборонений для мусульман гарам. Попри холод і сніг, шматочки сирого м’яса давно почали розкладатися. З такої відстані ми не могли цього почути, але Хабіб зумів зловити ніздрями той дух.

Репліка божевільного викликала довгу дискусію: чи можна за релігій ними канонами їсти гарам. Бійці дотримували тих канонів не дуже ревно: молилися щодня, але не в повній відповідності з вимогою для шиїтів молитися три рази, а для сунітів — п’ять разів на день. Вони були добрими мусульманами, але не виставляли свою релігійність напоказ. Проте під час війни, коли людина постійно зазнає небезпеки, їм менше за все хотілося іти проти волі Аллаха. Вони були муджагідами, вели священну війну і вірили, що стануть мучениками по смерті в бою і забезпечать собі тим самим місце на небесах, де їх тішитимуть гожі діви. Вони не бажали поганити себе забороненою їжею, коли райське блаженство було таке близьке. Слід віддати належне твердості їхньої віри: дискусія про заборонене м’ясо — гарам — навіть не виникала, поки ми жили надголодь цілий місяць, а потім ще п’ять днів узагалі нічого не їли.

Що ж до мене, я зізнався Махмуду Мелбафу, що думав про викинуте м’ясо майже постійно протягом останніх декількох днів. Я не мусульманин, мені це м’ясо не заборонене, але я так тісно зжився з муджагідами, що пов’язав з ними свою долю й ніколи не став би щось їсти, коли вони голодували. Я міг би піти на це лише тоді, коли б вони погодилися розділити цю їжу зі мною.

Вирішальну думку з цього питання висловив Сулейман. Він нагадав, що їсти гарам — гріх для мусульманина, але ще більший гріх — померти з голоду, не з’ївши його. Всі вирішили, що до світанку з того м’яса ми зваримо суп. Потім, підкріпивши свої сили, використаємо Хабібову інформацію, щоб з боєм вирватися з гірського полону.

Ховаючись у тій холодній печері, ми розважали і підтримували один одного, розповідаючи різні історії. От і в цю останню ніч після того, як було вже вислухано не одне оповідання, знову настала моя черга. Кілька тижнів тому відбувся мій дебют: я розповів, як утік з в’язниці. Хоч моїх товаришів приголомшило зізнання, що я гуна, тобто грішник, і карався у в’язниці за злочини, моя розповідь захопила їх, і вони поставили багато запитань, коли я скінчив. Моя друга історія була присвячена «ночі вбивць»: як ми з Абдуллою й Вікрамом вислідили нігерійців, як билися і перемогли їх, а потім витурили з країни; як я полював на Мауриціо, який і був причиною всього цього, і побив його, навіть хотів убити, але пощадив, про що пошкодував потім, коли він напав на Лайзу Картер і змусив Уллу вбити його.

І ця історія була сприйнята з цікавістю, і коли Махмуд Мелбаф зайняв місце поряд зі мною, щоб перекладати третю історію, я думав, що могло б захопити їх. Я подумки гортав список героїв: у нім було безліч чоловіків і жінок, та, коли я заговорив, то виявив, що розповідаю про Прабакера. Слова непроханими йшли з глибин мого серця і звучали наче молитва.

Я розповів, як Прабакер ще дитиною покинув свій Едем — село, як вік повернувся додому підлітком разом з диким вуличним хлопчиськом Раджу та іншими друзями, щоб дати відсіч озброєним бандитам, як Рухмабаї, мати Прабакера, надихнула сільських чоловіків, як юний Раджу палив з револьвера, йдучи назустріч хвалькуватому ватажкові банди, як любив Прабакер свята, танці і музику, як він врятував кохану жінку від епідемії холери й одружився з нею, як помер на лікарняному ліжку, оточений любов’ю друзів і близьких.

Потому як Махмуд переклав мої останні слова, запала тиша: слухачі думали над моєю розповіддю. Я намагався переконати себе, що вони зворушені історією мого друга не менше, ніж я, аж тут посипалися запитання.

— Так скільки кіз було у них в цьому селі? — запитав Сулейман з похмурим виглядом.

— Він хоче знати, скільки кіз...— почав перекладати Махмуд.

— Зрозумів, зрозумів,— посміхнувся я.— Напевно, десь із вісімдесят, може, сотня. Дві-три кози в кожному дворі, але в декого було і шість, і вісім.

Ця інформація викликала дискусію, що супроводжується галасом і жестикуляцією, жвавішу, ніж будь-які політичні чи релігійні дебати, що періодично виникали поміж ними.