Розділ «Частина IV»

— Ні.

— Дуже погано,— сказав він без жодного виразу.— Я думав, може, хоч ти зумієш...

— Що?

— Зумієш допомогти їй вибратися з цього стану. З цією жінкою сталося щось жахливе, багато всяких нещасть. А Хадер ще погіршив цю ситуацію.

— Яким чином?

— Узяв працювати до себе. Врятував її, коли зустрів, і захищав від того, чого вона боялася там, у Штатах. Але потім вона зустріла того чоловіка, політика, і він серйозно захопився нею. Хадеру був потрібний цей хлопець, і він змусив Карлу на нього працювати. Гадаю, це й зараз триває...

— Що це за робота?

— Ти знаєш, яка вона вродлива: зелені очі, білолиця така...

— А нехай воно горить усе синім полум’ям! — зітхнув я, згадуючи Хадерову лекцію про частку злочину в гріху і гріха в злочині.

— Не знаю, про що думав Хадер...— замислено похитав головою Халед.— Така роль їй... м’яко кажучи, зовсім не підходила. Він, напевно, не розумів, як це... руйнує її. У неї немов душа вимерзла... ніби рідний батько змушував її займатися цим лайном. Гадаю, вона так і не пробачила цього Хадерові, але все одно була неймовірно віддана йому. Ніколи не міг цього зрозуміти. Але все-таки ми з нею ладнали: я бачив, що відбувається, і жалів її. З часом одні обставини тягли за собою інші, але я так і не зумів зазирнути їй у душу. І тобі це не вдалося. Мабуть, вона нікого туди не пустить. Ніколи.

— Ніколи — це довго...

— Гаразд, ти все розумієш. Просто я намагаюся попередити тебе. Не хочу, брате, щоб тобі й далі було боляче. Ми і так багато чого пережили. І щоб їй було боляче, теж не хочу...

Він знову замовк. Ми дивилися на скелі, щоб не дивитися один одному в очі. Декілька хвилин ми ще сиділи, тремтячи від холоду, потім Халед глибоко зітхнув і встав, ляскаючи себе по руках і ногах, щоб зігрітися. Я теж підвівся, тупаючи ногами. Ми вже готові були розійтися, аж Халед рвонувся до мене, немов продираючись крізь якісь хащі, і з якоюсь несамовитою силою міцно мене обійняв. Голова його на мить по-дитячому ніжно притулилася до моєї щоки.

І одвернувся, щоб я не бачив його лиця, й пішов собі, а я поволі побрів за ним, обхопивши руками груди і затиснувши долоні під пахвами. І тільки тоді пригадав його слова: «У мене погане передчуття, Ліне. Дуже погане».

Я подумав, що треба поговорити з ним про це, аж тут переді мною мов з-під землі виріс Хабіб, і я сахнувся від переляку.

— А щоб тобі! — просичав я.— Припини лякати людей, Хабібе, щоб тебе чорти вхопили!

— Заспокойся, все гаразд,— сказав Махмуд Мелбаф, підходячи до мене услід за божевільним.

Хабіб щось казав, але так плутано і швидко, що я не міг розібрати жодного слова. Темні капшуки під його очима відтягували нижні повіки, відкриваючи велику частину ока, і здавалося, ніби очі вилазять з орбіт.

— Що?

— Все гаразд,— повторив Махмуд.— Він хоче сьогодні говорити з кожним з нас. Підійшов до мене і попросив перекласти його слова для тебе на англійську. Ти передостанній — з Халедом він хоче говорити в останню чергу.