Розділ «Частина IV»

Зрозуміло, ми врешті-решт вичерпали запас м’яса. Були збори, де обговорювалися варіанти подальших дій. Джалалад та інші парубки хотіли вийти з цієї пастки, прорватися крізь ворожі заслони і податися в пустельні місця провінції Заболь поблизу пакистанського кордону. Сулейман і Халед неохоче погодилися, що іншого виходу немає, але наполягали на ретельному вивченні диспозиції противника, щоб напевно вибрати місце прориву. З цією метою Сулейман послав юного Ханіфа розвідати місцевість уздовж уявної лінії, що йде з південного заходу на північ і південний схід від нашого укриття. Він наказав йому повернутися не пізніше ніж за двадцять чотири години і пересуватися тільки вночі.

Повернення Ханіфа ми чекали довго, всі були голодні й змерзлі. Пили воду, але це лише на декілька хвилин гамувало наші муки, а потім голод посилювався. Двадцять чотири години розтягнулися до двох діб, пішла третя, а про Ханіфа не було ні слуху, ні духу. Вранці третього дня ми дійшли висновку, що він мертвий або захоплений в полон. Джума, погонич верблюдів з крихітного таджицького анклаву на південному заході Афганістану, поблизу Ірану, зголосився вирушити на пошуки Ханіфа. То був чорнявий хлопець з тонкими рисами обличчя і яструбиним носом; поміж ним, Ханіфом і Джалаладом була та близькість, яка несподівано виникає поміж чоловіками на війні та у в’язницях і рідко знаходить свій вияв у жестах.

Таджицький клан погоничів, до якого належав Джума, займався супроводом торгових караванів і традиційно змагався в цьому з хазарійським плем’ям, до якого належали Ханіф і Джалалад. Конкуренція між цими групами особливо посилилася під час модернізації Афганістану. У 1920 році кожен третій афганець був кочівником, та до 1970 року кочівниками залишалося всього два відсотки населення. І хоч ці парубки були суперниками, війна їх зблизила й вони стали нерозлучними друзями. Їхня дружба народилася в проміжках поміж бойовими діями, коли так нудно вештатися без діла, і багато разів була перевірена в бою. Найуспішнішою їхньою операцією було знищення російського танка. Кожен з них носив на шиї поворозку з маленьким шматочком металу, вони відкололи його від танка як сувенір.

Коли Джума оголосив, що піде шукати Ханіфа, ми всі знали, що не зможемо перешкодити йому. Утомлено зітхнувши, Сулейман погодився відпустити його. Не бажаючи чекати настання ночі, Джума закинув на плече автомат і виповз з укриття. Він, як і всі ми, не їв уже три дні, та в його усмішці була і сила, і мужність. Ми стежили за тим, як даленіє його постать, простуючи осяяними сонцем сніговими схилами.

Від постійного голоду ми мерзли ще дужче. Тієї довгої тяжкої зими сніг у горах ішов мало не щодня. Температура вдень підіймалася вище нуля, але вдосвіта падала за нульову поділку, і ми цокотіли зубами від холоду. На морозі мої руки і ноги повсякчас боліли. Шкіра на обличчі зашкарубла і вкрилася тріщинами, як ноги селян у Прабакеровому селі. Ми мочилися на руки, щоб вони не так боліли, і це допомагало повернути їм чутливість, хоч і ненадовго. Втім, навіть помочитися було серйозною проблемою: по-перше, страшно було розперезатися на морозі, по-друге, потому як сечовий міхур звільнявся від теплої рідини, ставало ще холодніше. Температура тіла після втрати цього тепла різко падала, і ми завжди намагалися відстрочити цю процедуру, терпіли, скільки могли.

Джума того вечора не повернувся. Ми не могли заснути від холоду і страху й відразу схопилися, коли опівночі в пітьмі щось зашурхотіло. Сім стволів націлилося в це місце. Ми з подивом позирали на обличчя, Що вимальовувалося у пітьмі набагато ближче до нас, ніж можна було чекати. То був Хабіб.

— Що ти тут робиш, брате мій? — м’яко запитав його Халед на урду.— Ти дуже нас налякав.

— Вони тут,— відповів Хабіб цілком розумним, спокійним голосом — здавалося, говорив за нього якийсь інший чоловік, що перебував у іншому місці, або ж медіум, що промовляє у трансі. Обличчя його було брудне. Ми всі давно не вмивалися і заросли бородою, але на обличчі Хабіба бруд лежав такою грубою корою і був такий огидний, що на нього неможливо було дивитися. Мов гній з інфікованої рани, грязюка, здавалося, лізла з усіх пор його шкіри.— Вони скрізь навколо і вже йдуть сюди, щоб схопити вас всіх і убити, коли їх збереться більше, завтра або післязавтра. Скоро. Вони знають, де ви. Вони уб’ють вас всіх. Тепер у вас тільки одна дорога, щоб вибратися звідси.

— Як ти нас розшукав, брате? — запитав Халед, і голос його був спокійний і далекий, як у Хабіба.

— Я прийшов з вами. Завжди був поряд з вами. Хіба ви не помічали мене?

— Чи бачив ти моїх друзів Джуму і Ханіфа? — запитав Джалалад.

Хабіб не відповів. Джалалад поставив своє питання знову, наполегливіше.

— Ти бачив їх? Вони в росіян? У полоні у них?

Ми чекали відповіді в тиші, де був тільки страх і огидний сморід гнилого тіла, яким тхнуло від Хабіба. Здавалося, він думав про щось чи дослухався до чогось такого, що чув тільки він.

— Скажи мені, бач-і-кака,— м’яко запитав Сулейман, використовуючи слово, яким близькі родичі називають племінника,— що ти мав на увазі, кажучи, що тепер тільки одна дорога звідси?

— Вони скрізь,— відповів Хабіб. Усмішка на весь рот і пильний погляд психічно хворої людини спотворювали риси його обличчя. Махмуд Мелбаф перекладав мені: — У них мало людей. Вони замінували всі головні стежки, що провадять з гір. З півночі, зі сходу, із заходу — все заміновано. Тільки на південному сході шлях вільний: вони думають, що ви не підете тією дорогою. Вони лишили цей шлях вільним, щоб піднятися сюди і схопити вас.

— Ми не можемо йти цією дорогою,— прошепотів Махмуд, коли Хабіб раптом замовк.— Росіяни утримують долину на південний схід від нас — це їхній шлях на Кандагар. Вони прийдуть за нами саме звідти. Якщо ми підемо в цьому напрямі — всі загинемо, і вони знають це.

— Тепер вони на південному сході. Але завтра, тільки один день, всі вони будуть на тому боці гори, на північному заході,— сказав Хабіб. Голос його як і раніше був спокійний і незворушний, але обличчя зловісно кривилося, і цей контраст діяв нам на нерви.— їх тут залишиться трохи, решта буде ставити міни на північно-західному схилі, коли розвидніє. Їх там буде мало, і якщо ви атакуєте їх, дасте їм бій завтра на південному сході, ви зможете прорватися й утекти.

— Скільки їх усього? — запитав Джалалад.

— Шістдесят вісім людей. У них міномети, ракети і шість важких кулеметів. Їх дуже багато, щоб ви могли прокрастися повз них уночі.