Розділ «Частина IV»

Уцілів тільки один кінь, щоправда, підстрелений. Назір зумів поставити його на ноги, поклав на нього мертвого Хадера і присмертного Ахмеда. Кінь насилу брів заметами цілий день і половину ночі, а потім упав і здох за три кілометри від нашого табору. Після цього Назір тягнув по снігу обидва тіла, поки ми його не побачили. Він не знав, що сталося з тими людьми Хадера, яких він недолічився: чи то вони втекли, чи то були узяті в полон. Одне він міг сказати напевно: на убитих ворогах він бачив форму афганської армії і якусь нову російську екіпіровку.

Сулейман і Халед Ансарі припускали, що мінометна атака на наші позиції була пов’язана з боєм, що забрав життя Абделя Хадера. Можливо, загін афганської армії перегрупувався і йшов слідами Назіра або скористався інформацією, вибитою з полонених. Сулейман припускав, що будуть нові атаки, але сумнівався в можливості повномасштабного фронтального штурму наших позицій. Подібний напад міг коштувати багатьох життів і не досягти поставленої мети. Якщо афганський підрозділ підтримували росіяни, то сюди могли прилетіти вертольоти, якщо буде ясна днина. Так або інак, втрати у нас були неминучі, а зрештою ми могли втратити і весь табір.

Після довгої дискусії Сулейман вирішив зробити дві контратаки з використанням наших мінометів. Для цього нам була потрібна достовірна інформація про ворожі позиції і їхню боєздатність. Сулейман вже давав інструкції молодому кочівнику-хазарійцю на ім’я Джалалад, збираючись відправити його в розвідку, але раптом завмер, мов укопаний, дивлячись на вхід у печеру. Ми обернулися і завмерли, роззявивши роти: там бовванів силует якогось страшного чоловіка, вбраного у лахміття. Це був Хабіб. Він загадковим чином прослизнув у табір — його не помітили навіть вартові, а це було майже неможливо,— і тепер стояв за кілька кроків од нас. Я схопився за зброю, інші теж.

Халед кинувся до нього з такою радісною усмішкою, що я обурився й на нього, і на Хабіба, який усмішку ту викликав. Затягнувши божевільного в печеру, Халед усадовив його поряд з приголомшеним Сулейманом. А потім Хабіб спокійно і виразно заговорив.

Він сказав, що бачив ворожі позиції й оцінив їхню надійність. Хабіб спостерігав мінометний обстріл нашого табору, а потім підповз до розташування ворога так близько, що чув, як вони обговорювали, що готувати на обід. Він брався показати нам місця, звідки ми могли б завдати мінометного удару і знищити ворога. Хабіб дав нам зрозуміти, що тих, котрі не будуть убиті відразу, доведеться віддати йому. Така була його ціна.

Пропозиція Хабіба обговорювалася відкрито, в його присутності. Одних турбувало, що ми віддаємо себе в руки того самого божевільного, що приніс війну до нашого табору. Якщо ми зв’яжемося з Хабібом, говорили вони, це не принесе успіху: зло, втілене в нім, обіцяє нам нещастя. Інших хвилювало, що ми уб’ємо афганців, солдатів регулярної армії.

Однією з дивних суперечностей цієї війни було небажання афганців воювати один з одним і щирий жаль за кожною жертвою з-поміж співвітчизників. Історія етнічної й кланової ворожнечі була така давня, що, напевно, ніхто, крім Хабіба, не почував особливої ненависті до афганців, Що воювали на боці росіян. Справжню ненависть, якщо вона взагалі існувала, викликав тільки афганський різновид КДБ, відомий як ХАД. Наджибулла[154], який захопив владу і призначив себе правителем країни, довгі роки очолював цю спецслужбу, що зажила в народі недоброї слави. Не було в Афганістані такого бійця опору, який не мріяв би притягнути Наджибуллу на мотузку і повісити на шибениці. До солдатів і офіцерів афганської армії було інше ставлення: поміж ними було багато таких, котрі мали родичів у партизанських загонах, чи й просто були мобілізовані до війська і мусили підкорятися наказам, щоб вижити. Крім того, партизани часто отримували від військовослужбовців афганської регулярної армії життєво важливу інформацію про пересування російських військ і про цілі майбутніх ударів. У цій війні, по суті, неможливо було перемогти без їхньої таємної допомоги. І, звісно ж, несподіваний мінометний обстріл позицій афганської армії призвів би до численних жертв.

У результаті довгої дискусії вирішили вступити в бій. Наша ситуація була така небезпечна, що ми не мали іншого вибору: слід було контратакувати супротивника і скинути його з тих позицій.

План здавався вдалим, але, як часто траплялося на цій війні, приніс тільки хаос і смерть. Четверо вартових повинні були охороняти табір, а я лишився доглядати поранених. Чотирнадцять бійців ударної групи поділили на дві команди: Халед і Хабіб вели першу, Сулейман — другу. Як радив Хабіб, міномети поставили за кілометр від ворожого табору — на відстані, що була набагато менша від максимального діапазону ефективного ураження противника. Обстріл розпочався на світанку і тривав півгодини. Увійшовши до зруйнованого табору, ударна група виявила тіла восьми афганських солдатів — деякі з них були ще живі. Хабіб зайнявся ними. Щоб не дивитися на те, що він там коїв, бійці повернулися в свій табір, сподіваючись ніколи більше не бачити цього божевільного.

Не минуло й години після їхнього повернення, як нас атакували у відповідь. Коли смертоносна атака вщухла, ми виповзли зі своїх укриттів і почули дивний вібруючий гул. Халед стояв за декілька метрів од мене. Я побачив, як страх спотворив його і без того знівечене шрамом обличчя. Розмахуючи руками, щоб я ішов за ним, він побіг до шпари в кам’яній стіні навпроти печери. Я подався було за ним, та так і завмер: над табором, наче велетенська страшна комаха, завис російський вертоліт. Неможливо передати словами, якими величезними і хижими здаються ці машини, коли ти потрапляєш під їхній вогонь. Це чудовисько єдине, що ти бачиш і усвідомлюєш: декілька довгих митей здається, що в світі немає нічого, крім металу, ревиська й невимовного жаху.

Неначе сокіл, що видивляється здобич, вертоліт окреслив коло над табором і відкрив вогонь, випустивши дві ракети. Вони мчали з неймовірною швидкістю, набагато швидше, ніж могли простежити їхню траєкторію мої очі. Я обернувся і побачив, як одна з ракет врізалася в скелю над входом в печеру і вибухнула зливою каміння, диму, вогню і осколків. І відразу ж услід за нею друга ракета влетіла в отвір печери і вибухнула там.

Всім тілом я відчув ударну хвилю: це так, наче стоїш на краю басейну і хтось штовхає тебе, упираючись долонями в груди. Я впав на спину. Вхід в печеру був просто переді мною: там були поранені, там ховалася і решта бійців. І от вони почали вибігати і виповзати надвір, виринаючи з чорного диму і полум’я. Ось торговець-пуштун на ім’я Алеф. Хадербгай любив його за нешанобливі, уїдливі жарти, що висміюють пихатих мулл і афганських політиків. У нього була розпанахана спина, одяг палав, видно було голе криваве м’ясо, тазову кістку і лопатку, що рухалися у відкритій рані, поки він повз.

Алеф кричав, волав про допомогу. Зціпивши зуби, я збирався кинутися до нього, але вертоліт з’явився знову і з ревом на великій швидкості промайнув над нами, звужуючи кола, щоб вибрати зручніший кут атаки. Потім з якоюсь гордовитою безпечністю безстрашно завис біля краю плато, що правило нам за притулок. Тільки-но я зробив крок уперед, вертоліт випустив у бік печери ще дві ракети, а потім ще дві. На мить усю печеру осяяло зсередини вибухом, сніг засичав і випарувався од страшенного полум’я, що вихопилося надвір. Один осколок упав на відстані витягнутої руки від мене. Він врізався в сніг і декілька секунд сердито сичав. Я поповз туди, де ховався Халед, і втиснувся до шпарини поміж скелями.

З вертольота відкрили кулеметний вогонь: кулі збивали сніг на відкритому майданчику, і, потрапляючи в тіла убитих і поранених, підкидали їх. Потім я почув звук іншої тональності і зрозумів, що хтось із наших бійців стріляє у вертоліт із кулемета Калашникова. Незабаром пролунало чан-чан-чан-чан з другого кулемета. Вже двоє наших людей вели вогонь по вертольоту. Моїм єдиним прагненням було сховатися від цієї ефективної машини для вбивства, а ці двоє не тільки відкрили своє місцезнаходження безжальному звірові, підставляючи себе під його вогонь, а й кинули йому виклик.

Десь за моєю спиною пролунав крик, і повз шкалубину, де я ховався, у бік вертольота з сичанням промайнула ракета. Її випустив один з наших бійців. Хоча вона, як і наступні дві ракети, не потрапила у вертоліт, та пілот побачив, що краще ушитися звідси хутчій.

Наші люди голосно закричали: «Алла у акбар! Алла у акбар! Алла у акбар![155]» Вибравшись з лещат кам’яної шпарини, ми з Халедом побачили, що четверо бійців біжать услід за вертольотом і стріляють в нього. Машина була вже вдалині, але за нею тягнулася довга тоненька цівка іржаво-чорного диму, а двигун аж дирчав на крайніх обертах.

Парубка, що першим почав стріляти у вертоліт, звали Джалалад, він був із хазарійців. Передавши важкого кулемета своєму другові й схопивши АК-74 з подвійним магазином, він помчав на пошуки ворожих солдатів, що могли підкрастися сюди під прикриттям вертольота. Ще двоє хлопців побігли за ним, стрибаючи і ковзаючись на вкритому снігом схилі.

Ми оглянули табір, щоб полічити вцілілих бійців. Перед нападом нас було двадцять душ разом із двома пораненими, після цієї атаки — одинадцять: Джалалад і ще двоє хлопців — Джума і Ханіф, що подалися у розвідку, Халед, Назір, дуже молодий боєць на ім’я Ала-уд-Дин, троє поранених, Сулейман і я. Ми втратили дев’ятеро бійців — на одного більше, ніж убили афганських солдатів, обстрілявши їх з мінометів.

Наші поранені були в поганому стані. Один з них отримав такі важкі опіки, що його пальці злиплися докупи, мов крабова клешня, а обличчя геть згоріло, і він дихав крізь якийсь отвір у червоній шкірі лиця. Може, ця тремтлива дірка була ротом, проте певності в цім не було. Я дослухався до його тяжкого подиху, а потім дав йому морфій і перейшов до наступного пораненого — селянина з Газні на ім’я Захер Расул. Він часто приносив мені зелений чай, коли я читав книгу або робив записи в своєму щоденнику. Доброзичливий скромний чоловік, йому було сорок два, і він був уже немолодий для країни, де середня тривалість чоловічого життя становила сорок п’ять років. Снаряд відірвав йому руку і розітнув груди до стегна з правого боку. Неможливо було з’ясувати, які осколки сидять у його тілі. Він невпинно повторював зікр — зачин молитви:

Аллах великий!