Розділ «Частина IV»

Аллаху, прости мені!

Аллах милосердний!.

Аллаху, прости мені!.

Махмуд Мелбаф затягнув джгут на куксі руки, трохи нижче плеча. Коли він відпустив його, кров просто-таки бризнула на нас. Махмуд знов затягнув джгут. Я подивився йому в очі.

— Артерія,— сказав я, роздавлений тягарем свого майбутнього завдання.

— Під рукою. Ти бачив?

— Так. Її потрібно зашити, затиснути... щось із нею зробити. Ми повинні зупинити кров. Він і так утратив її дуже багато.

Залишки польової аптечки були складені біля мене на купку. Я знайшов голку для зашивання ран, іржаві обценьки і шовкові нитки. Тремтячи від холоду, я почав накладати шви на артерію, відчайдушно намагаючись зупинити струмінь гарячої червоної крові. Нитка рвалася кілька разів. Мої закляклі пальці тремтіли. Поранений був притомний, повсякчас кричав і стогнав, але знову і знову повертався до своєї молитви.

Хоч було страшенно холодно, мої очі заливав піт. Я подав знак Махмуду прибрати джгут. Кров цідилася з-під швів. Її потік ослаб, але я знав, що з тією цівкою врешті витече життя цього нещасливця. Я почав засовувати в рану жмутки бинта, щоб потім накласти на неї пов’язку, але Махмуд стиснув мої зап’ястя замурзаними кров’ю руками. Я підняв очі й побачив, що Захер Расул припинив молитися. Кров уже не текла — він був мертвий.

Я вибився із сил і ніяк не міг відсапатися. Раптом я усвідомив, що не їв уже бозна-одколи. Подумавши про голод, я вперше відчув нудоту і струсонув головою, щоб позбутися її.

Повернувшись до попеченого бійця, ми побачили, що він теж помер. Я накрив його тіло шматком брезенту. Востаннє зиркнувши на його обвуглене лице, де майже не лишилося нічого людського, я подякував Богові, що він умер. Військовому медикові доводиться так само гаряче молитися за те, щоб його пацієнт помер, як і за те, щоб він видужав. Третім пораненим був Махмуд Мелбаф. У його спині, в шиї й потилиці застрягли крихітні сіро-чорні осколки металу і краплини розплавленої пластмаси. На щастя, бризки ті проникли у верхні шари шкіри. Втім, довелося понад годину промивати ті ранки, присипати порошком, а потім бинтувати, де можна було.

Ми перевірили запаси харчів. Раніше у нас було дві кози. Одна з них під час обстрілу втекла, і ми ніколи більше її не бачили, другу знайшли у шкалубині поміж скелями.

Крім цієї кози, у нас не було ніякої іншої їжі. Борошно згоріло разом з рисом, перетопленим рідким маслом і цукром — від них лишилася тільки сажа. Запаси пального теж згоріли. Сталеві медичні інструменти постраждали від прямого попадання: майже всі вони стали переплавленим брухтом. Понишпоривши в тому залізяччі, я знайшов трохи антибіотиків, знезаражувальних засобів, мазей, бинтів, голок для зашивання ран, ниток, шприців і ампул з морфієм. У нас лишилися набої трохи ліків, ми могли розтопити сніг і отримати з нього воду, але відсутність їжі викликала серйозну тривогу.

Нас було дев’ять душ. Сулейман і Халед вирішили, що треба покинути табір. У іншій горі — до неї треба було йти годин дванадцять,— була інша печера, де ми сподівалися знайти притулок. Звісно, росіяни піднімуть в повітря новий вертоліт — не пізніше як за декілька годин Та й солдати їхні десь неподалік.

— Кожен наповнить снігом дві баклаги і триматиме їх на тілі під одягом під час переходу,— переклав для мене Халед розпорядження Сулеймана.— Ми візьмемо з собою зброю, патрони, ліки, ковдри, трохи палива, дров і козу. Більше нічого. Гайда!

Ми вирушили голодні й перебували в цьому стані ще чотири тижні сидячи навпочіпки в тій печері. Ханіф, один з юних друзів Джалалада був колись різником. Коли ми прибули на місце, він забив козу, оббілував її, випатрав і поділив на чотири частини. З дров, що їх ми прихопили з собою, розпалили вогнище, додавши трохи спирту з лампи Жоден шматочок м’яса не пропав дарма, викинули тільки нижні частини козячих ніг, від коліна й до ратиці, вони вважаються гарам, тобто забороненими для використання в їжу мусульманами. Ретельно просмажене м’ясо було потім поділене на мізерні добові порції. Ми зберігали велику частину м’яса в імпровізованому холодильнику, видовбаному в кризі на дні снігової ями. А потім чотири тижні гризли сухе м’ясо і, конаючи від голоду, мріяли про добавку.

Тільки за рахунок нашої дисципліни і згуртованості м’ясо однієї кози чотири тижні не давало померти з голоду дев’ятьом бійцям. Багато разів ми намагалися дістатися до найближчого села, щоб роздобути харчів, та скрізь були ворожі війська — все гірське пасмо була оточене патрулями афганської армії під командуванням росіян. До звірств Хабіба додався пошкоджений нами вертоліт — все це викликало люту ненависть, росіяни і солдати афганської регулярної армії вирішили покінчити з нами. Вирушивши одного разу на пошуки продовольства, наші розвідники почули оголошення, що долинало з сусіднього села. Російський військовий джип був обладнаний гучномовцем. Афганець говорив на пушту про нас як про бандитів і злочинців, запевняючи, що на пошуки нашого загону кинули спеціальну бойову групу. За наші голови була призначена винагорода. Розвідники хотіли було обстріляти джип, але подумали, що, можливо, це пастка, щоб виманити нас з укриття, і та промова знай відлунювала поміж скелями, мов завивання вовків, що нишпорять у пошуках здобичі.

В росіян, певне, була хибна інформація, або ж вони йшли Хабібовими слідами, бо вони зосередили увагу на іншій місцевості, на північ від нас, де й провадили пошуки. Здавалося, ми були в безпеці, й нам нічого не залишалося, як чекати,— а ті чотири тижні стояла страшенна холоднеча. Нас загнали в пастку, і ми вмирали від страху і голоду, вдень скрадалися в тіні, а вночі притискалися одне до одного, бо не могли зігрітися. Отак минали години, а за ними і дні. Війна випекла в наших душах усі бажання і надії, єдине, що підтримувало нас, коли ми обхоплювали себе руками, щоб хоч якось зігрітися, була воля до життя.

Розділ 36

Я ніяк не міг звикнути до втрати Хадербгая. Бог свідок, я своїми руками допомагав його ховати, проте не побивався, не оплакував його. Для цього мені бракувало переконаності: серце не могло змиритися з фактом його смерті. Надто вже гаряче любив я його, щоб він пішов із життя просто так — помер, та й годі. Якщо такий огром любові може просто зникнути в землі, не говорити більше, не всміхатися, тоді любов — ніщо. А в це я не міг повірити, тож чекав якоїсь неодмінної відплати. Тоді я не знав того, що знаю зараз: любов — вулиця з одностороннім рухом. Любов, як і повага,— це не те, що ти отримуєш, а те, що ти віддаєш. Не знаючи цього, я нехтував тією порожнечею, що з’явилася в моєму житті, там, де було стільки любові і надії, не хотів сумувати за цією втратою. Я скулився в снігу, що правив мені за камуфляж, серед затіненого каміння. Жував шматочки козячого м’яса, що нам лишилося. І саме голод і сердечний біль далі й далі відкидали мене від усвідомлення істини.