Розділ «Частина IV»

Поки інші займалися всім цим, я заходився біля поранених. Одному з них відірвало ступню з частиною ноги нижче коліна, в шиї та передпліччі застрягли осколки. Йому було вісімнадцять, він приєднався до загону разом зі своїм старшим братом за півроку до нашого прибуття. Його брат був убитий під час нападу на сторожовий загін росіян поблизу Кандагара. А зараз вмирав і цей хлопчак. Я витягав з його тіла осколки металу за допомогою довгих щипчиків з неіржавіючої сталі й обценьків, які знайшов серед інструментів.

Я мало що зумів зробити з його понівеченою ногою: очистив рану і видалив стільки осколків розтрощеної кістки, скільки зміг висмикнути обценьками. Хлопець повсякчас кричав, від напруги на моїй шкірі виступив піт, і я весь тремтів на холодному вітрі. Наклав шви, але повністю закрити рану було неможливо. Великий шматок кістки стирчав з грудкуватого м’яса. Я подумав, що треба б відчикрижити його хірургічною пилкою, але не був певен, що зумію зробити це правильно, боявся, чи не стане рана від цього ще гіршою. Якщо не певен, то краще нічого не робити, тож зрештою я засипав рану антибіотиком і забинтував куксу.

В другого бійця було покалічене обличчя і горло. Він позбувся очей, більшої частини носа й рота і трохи нагадував прокажених Ранджита, але рани були свіжі, зуби вибиті, тож потворність лепраків здавалася дрібницею порівняно з цими каліцтвами. Я видалив металеві осколки з горла, очей і шкіри черепа. Горло постраждало дуже сильно, і хоча він дихав, я розумів, що його стан погіршуватиметься. Обробивши рани, я вколов обом пораненим пеніцилін і по ампулі морфію.

Найбільшою проблемою була втрата крові. Жоден боєць не знав, яка в нього група крові, тож я не міг провести перевірку сумісності і створити донорський запас. Оскільки моя власна група, перша (нульова), підходила для всіх типів крові, я став ходячим банком крові для всього загону.

Тіло людини містить близько шести літрів крові. Зазвичай донор дає півлітра за сеанс, тобто менш одної десятої від загальної кількості. Я перелляв по півлітра крові кожному пораненому, використовуючи крапельниці для внутрішньовенного вливання, які привіз із собою Хадер. Проколюючи вени поранених бійців голками, які замість зберігатися в герметично запаяних пакетиках, лежали навалом у контейнерах, я думав, чи не потрапили вони до нас від Ранджита і його лепраків. Переливання відняли у мене майже двадцять відсотків крові. Це було дуже багато: я відчував запаморочення і легку нудоту, хоч не певен був, справжні це симптоми чи, може, мені так здається від страху. Я знав, що якийсь час не зможу більше давати кров, і безнадійність ситуації гнітила мене, викликаючи в грудях напади гострого болю.

Мене не вчили виконувати цю страшну, брудну роботу. Курс надання першої допомоги, що його я прослухав ще замолоду, хоч і містив у собі чимало корисного, все ж таки не навчав, як гоїти рани, отримані в бою. І та практика, яку я здобув у нетрищах, не дуже була мені корисною тут, в горах. Перш за все я покладався на закладений в мені інстинкт — допомагати і зціляти,— який дозволяв мені колись рятувати од передозування наркоманів. Багато в чому, звісно, мною, як і Халедом в його турботі про божевільного Хабіба, керувала таємна спонука — допомогти, зцілити і таким чином урятувати самого себе. І хоча цього було замало, нічого іншого в моєму розпорядженні не було, тож я робив усе, що міг, а потім відмивав руки снігом.

Трохи одужавши, Назір сказав, що треба поховати Абделя Хадер Хана в строгій відповідності з мусульманським ритуалом. І поки тривала та церемонія, він нічого не їв і не випив навіть склянки води. Я спостерігав, як Халед, Махмуд і Назір чистили одяг, разом молилися, а потім готували тіло Хадербгая до поховання. Його біло-зелений штандарт пропав, але хтось із муджагідів пожертвував на саван свого прапора. На простому білому тлі була накреслена фраза:

А а ілла га ілл’Алла

(Немає Бога, окрім Аллаха)

Мій погляд знов і знов зупинявся на Махмуді Мелбафі, іранцеві, що був з нами ще від тієї поїздки на таксі в Карачі. Його спокійне, сильне обличчя світилося такою любов’ю до померлого, такою відданістю, що я подумав: з більшою ніжністю і лагідністю він не міг би ховати навіть власної дитини. Саме у ці хвилини я відчув приязнь до нього.

В кінці церемонії, вловивши погляд Назіра, я опустив очі, втупившись в мерзлу землю. Назір перебував у пустелі скорботи, печалі й сорому: він жив, щоб служити Хадер Ханові й захищати його, але Хан був мертвий, а він живий, ба більше — навіть не поранений. Самісіньке його існування на цьому світі здавалися йому зрадою, зрадою був для нього кожен удар його серця. І це горе стало причиною серйозної хвороби. Назір втратив не менше десяти кілограмів ваги, щоки його позападали, під очима з’явилися темні западини, губи порепалися і лущилися. Я уважно оглянув його руки і ноги й побачив, що вони ще не повністю відновили свій природний колір — напевне, він обморозив їх, коли повз по снігу.

Була, проте, одна обставина, яка надавала сенсу його життю, але тоді я цього не знав. Хадербгай зробив останнє розпорядження, дав останнє завдання, яке Назір повинен був виконати, якщо він загине. Хадер назвав ім’я людини, яку Назір повинен був убити. І той виконував його волю вже самим тільки фактом свого існування, тим, що він залишився жити, щоб здійснити це вбивство. Воно підтримувало його, стало його нав’язливою ідеєю, було відтепер його життям. Я нічого не знав про це і серйозно боявся, чи не з’їде з глузду цей відданий чоловік.

Халеда Ансарі смерть Хадера змінила ще дужче, ніж Назіра, хоча це і не так впадало в око. Декотрі з-поміж нас настільки були приголомшені цією загибеллю, що геть опустили руки і зневірилися, а Халед, навпаки, став ще енергійнішим. Якщо я часто ловив себе на тому, що сумую за Хадером і пливу за течією солодко-гірких згадок про нього, Халед щодня брав на себе нові обов’язки і завжди був поглинений справами. Як ветеран декількох воєн, він став тепер консультантом командира муджагідів Сулеймана Шахбаді — раніше цим займався Хадербгай. У всьому, що робив Халед, виявлялися його пристрасність, невтомність і розсудливість. Ці якості і раніше були характерні для Халеда, але по смерті Хадера до його характеру додалися ще й оптимізм та воля до перемоги, яких я раніше не помічав. Він першим скликав людей на молитву і останнім підводився з колін.

Сулейман Шахбаді — найстарший у нашому загоні, де налічувалося двадцять бійців,— колись був кандидаром, головою громади, в яку входило кілька сіл поблизу Газні. Йому було п’ятдесят два роки, п’ять з них він перебув на війні, тож знався на всіх видах воєнних операцій, від облоги до партизанських сутичок і вирішальних битв. Ахмад Шах Масуд, Неофіційний вождь народної війни проти росіян, призначив Сулеймана командувачем над загонами, що діють на південь від Кандагара. Всі бійці нашого етнічно різношерстого війська просто-таки обожнювали Масуда, а що Сулейман отримав свої повноваження безпосередньо від Ахмада Шаха, Панджшерського Лева, то ставлення до нього було не менш шанобливе.

Коли Назір уже зголосився розповісти про те, що сталося з їхнім загоном, Сулейман Шахбаді скликав збори. То був куций чоловік з великими руками та ногами і сумним виразом обличчя. Його чоло перетинало сім глибоких зморщок, а на голові був чималий білий тюрбан. Обличчя геть заросло шпакуватою бородою, вуха були гострі, що надавало його обличчю трохи кумедного вигляду — можливо, колись він був схильний до грубуватого гумору. Втім, тепер у його очах стояв невимовний сум і давня журба, що не могла виллятися у сльозах. Вираз його обличчя викликав симпатію, та хоч він справляв враження мудрої, хороброї і доброї людини, печаль його була така глибока, що ніхто не зважувався на фамільярність.

Послухати Сулеймана прийшло чотирнадцять бійців — ще четверо стояло на варті, а двоє було поранено. Було холодно, температура впала нижче нуля, і ми сіли один коло одного, щоб зігрітися.

Я шкодував, що не вивчив дарі й пушту під час довгого перебування в Кветті. Люди на зборах говорили поперемінно на обох цих мовах. Махмуд Мелбаф перекладав з дарі на арабську, а Халед трансформував арабську в англійську, спочатку обертаючись ліворуч, щоб вислухати Махмуда, а потім — праворуч, щоб передати пошепки його слова мені. То був довгий, повільний процес; я був здивований і відчував незручність через те, що всі присутні терпляче очікували, аж мені перекладуть кожну фразу. Популярне в Європі й Америці карикатурне зображення жителів Афганістану як диких, кровожерних людей — в самих афганців цей опис викликав захват — розходилося з реальністю за кожного безпосереднього контакту з ними: афганці були зі мною приязні, чесні, великодушні й бездоганно ввічливі. Я й слова не промовив на цих зборах, та й на інших теж, проте ці люди посвячували мене в кожне сказане ними слово.

Розповідь Назіра про загибель нашого Хана викликала неабияку тривогу. Коли Хадер виїхав з табору, з ним було двадцять шість бійців, здавалося ніщо не віщувало небезпеки. Другого дня, коли до рідного села Хадербгая лишалося йти ще з добу, їх зупинили — напевне, для ви плати данини черговому племені.

На цій зустрічі їм були поставлені неприємні запитання про Хабіба Абдура Рахмана. Упродовж двох місяців після убивства нещасного Сиддикі той провадив одноосібну терористичну війну на новому для себе фронті — гірському хребті Шахр-і-Сафа. Спочатку закатував до смерті російського офіцера, потім, застосовуючи ту ж міру правосуддя, як він його розумів, вбивав афганських солдатів і навіть тих муджагідів, яких вважав недостатньо надійними. Чутки про ті страшенні тортури викликали паніку в усіх усюдах. Про Хабіба казали, що це привид, шайтан а то й Великий Сатана власною персоною, який з’явився, щоб розривати тіла людей і знімати з них маски, відокремлюючи людські обличчя від черепів. Те, що раніше було відносно спокійним коридором поміж районами бойових дій, раптово перетворилося на небезпечну зону, де розгнівані, налякані до смерті озброєні люди були сповнені рішучості знайти і убити цього демона Хабіба.

Усвідомивши, що він потрапив у тенета до Хабіба, і відчувши ворожість людей, що затримали його, Хадербгай все ж таки намагався мирно розлучитися з ними. Віддавши їм чотирьох коней, він знову вирушив у дорогу. Вони майже покинули цю ворожу місцевість, коли в невеликій ущелині прогриміли перші постріли. Запеклий бій тривав десь півгодини, а коли він закінчився, Назір нарахував у колоні Хадера вісімнадцять трупів. Добивали і поранених — у них були перерізані горлянки. Назір і Ахмед Заде уціліли тільки тому, що потрапили в місиво кінських і людських тіл і здавалися мертвими.