Розділ «Частина IV»

Нью-йоркський акцент з арабським наростанням і ослабленням звуку огорнув мене теплою повінню, і мені захотілося підійти і обійняти його. Мені не вистачало тієї упевненості, яку я завжди відчував у звучанні його голосу, і щирого страждання, що відбивалося на його понівеченому шрамом обличчі. Я був такий радий знову відчувати його дружнє ставлення, що й не звернув уваги на ті слова. Подумав, до ладу не усвідомивши цього, що він каже про Абдуллу. Але він говорив не про нього, і я знову проґавив нагоду дізнатися правду.

— Ти добре знав Абдуллу? — запитав я.

— Досить близько,— відповів він, і легку усмішку на його обличчі заступив подив: мовляв, куди ти хилиш?

— Тобі він подобався?

— Не дуже.

— Чому?

Абдулла ні в що не вірив. Він був бунтарем, бунтував без причини, а на світі так мало людей, що бунтують задля справжніх цілей. Я не довіряю людям, позбавленим віри.

— До них належу і я?

— Ні,— засміявся він.— Ти багато в що віриш, тому я і люблю тебе. І Хадер тебе любив за це. Адже він любив тебе, ти знаєш. Хадер навіть казав мені про це неодноразово.

— У що ж я вірю? — запитав я, усміхнувшись.

— Ти віриш в людей,— поспішно відповів він.— Вся ця історія з клінікою, наприклад. Твоя вчорашня розповідь про те село. Якби ти не вірив у людей, то давно забув би про те. Твоя робота під час холерної пошесті... на Хадера це справило величезне враження, та й на мене теж, Хай йому біс, напевно, навіть Карла вірила в тебе. Ти повинен зрозуміти, Ліне: якби у Хадера був вибір, якби існувала можливість зробити те, що він повинен був зробити, якось інакше, краще, він би вибрав саме її. Все скінчилося так, як і повинно було. Ніхто не хотів виставити тебе на посміховисько.

— Навіть Карла? — запитав я, з насолодою докурюючи цигарку і гасячи її об землю.

— Ну, Карла могла...— здався Халед, сумно посміхнувшись куточками рота.— На те вона й Карла. Гадаю, єдиний чоловік, якого вона не принижувала,— Абдулла.

— Вони були разом? — запитав я, дивуючись сам собі, що не зміг уникнути уколу ревнощів, який змусив мене спохмурніти і невдоволено скривитися.

— Ну, не те щоб разом,— спокійно відповів він, дивлячись мені просто в очі.— Але я був з нею. Ми жили з нею колись.

— Ти що?!

— Я жив з нею півроку.

— А що сталося далі? — запитав я крізь зуби. Я не мав права сердитися або ревнувати. Ніколи не розпитував Карлу про її коханців, але і вона мені не ставила подібних питань.

— А ти хіба не знаєш?

— Якби знав, то не питав би.