Розділ «Частина IV»

Запало похмуре мовчання, мертва тиша, що порушувалася лише подихом, який глибше закарбовується в пам’яті, ніж найгучніший звук.

— Ні,— нарешті відповів він.— Але, як по правді, я міг би витягнути тебе звідти вже через тиждень, якби захотів. Я майже відразу ж дізнався про твій арешт і міг допомогти тобі, але я цього не зробив, хоча й міг.

Я подивився на Назіра і Ахмеда Заде: вони спокійно зустріли мій погляд. Халед Ансарі відповів мені гримасою, в якій біль поєднувався з викликом — шкіра на обличчі його напнулася, і крива близна ще гостріше вирізнялася на щоці.

Вони всі знали це. Знали, що Хадер залишив мене там. Гаразд, Хадер нічого не винен мені... Не він посадив мене у в’язницю, тож і не зобов’язаний був визволяти мене звідти. Та й зрештою він таки зробив це — витягнув мене з хурдиги і тим самим врятував мені життя. Припустимо, я заслужив, щоб мене там били, але за мене постраждали й інші люди, ті, що намагалися передати йому мою записку... І якби ми навіть зуміли це зробити, Хадер проігнорував би отримане повідомлення і залишив мене у в’язниці доти, поки сам не був би готовий діяти. Гаразд, нехай мої надії були марні, нездійсненні... Але якщо ви переконаєте людину в тім, що вона марно сподівалася на чиюсь поміч, то уб’єте її віру, погасите світло в її душі, сподівання любові до себе.

— Ви хотіли бути упевнені, що я... що я буду вдячний вам, тому й лишили мене у в’язниці. Причина в цьому?

— Ні, Ліне. Просто тобі не пощастило, така була твоя доля — кисмет — у ту мить. У мене була домовленість з мадам Жу: вона допомагала нам зустрічатися з політиками, а також завоювати прихильність одного пакистанського генерала, з яким була знайома. Контакт із ним був дуже цінний для мене, генерал відігравав надзвичайно важливу роль в моїх планах. А мадам Жу настільки зненавиділа тебе, що лише твоє ув’язнення могло її задовольнити. Вона хотіла, щоб тебе там убили. Але того ж дня, коли моя робота була закінчена, я послав по тебе Вікрама, твого друга. Ти повинен мені повірити: я ніколи не хотів тобі зла. Я люблю тебе. Я...

Я поклав руку на кобуру, і він замовк. Халед, Ахмед і Назір напружилися, але вони не могли дістатися до мене одним стрибком і знали це.

— Хадере... якщо ви зараз не заберетеся звідси, то... присягаюся Богом... Богом присягаюся, я уб’ю вас! Мені байдуже, що зі мною буде потім... я не хочу вас бачити, не хочу говорити з вами, не хочу вас чути!..

Назір зробив повільний, майже неусвідомлений крок і став перед Хадером, затуливши його своїм тілом.

— Присягаюся Богом, Хадере: зараз мені байдуже, буду я живий чи помру!

— Коли хуртовина ущухне, ми вирушаємо до Чамана...— сказав Хадер, і це був єдиний раз, коли я почув, що він затинається, що голос його тремтить.

— Я не йду з вами. Я залишаюся тут і діставатимуся сам. Чи й назавжди тут зостануся — не має значення! А ви йдіть... ідіть к лихій матері... геть з-перед моїх очей! Мені гидко дивитися на вас!

Він вагався, а я настільки був розлючений, що будь-якої миті ладен був вихопити пістолет і вистрілити в нього.

— Ти повинен знати: якщо я й чинив зло, то тільки з доброю метою,— нарешті озвався він.— І ніколи не піддавав тебе серйознішим випробуванням, ніж ти зміг би витерпіти. І ще тобі слід знати, що я завжди ставився до тебе, як до свого друга, як до любого сина.

— А вам слід знати ось що,— відповів я, відчуваючи, як падає сніг мені на плечі й на голову,— я ненавиджу вас, Хадере, всією душею. Вся ваша мудрість зводиться ось до чого: ви живите душі людей ненавистю. Ви питали, в чому моє кредо. Єдиний мотив моїх дій — власна свобода. Зараз це означає — назавжди звільнитися від вас!

Обличчя Хадера заклякло від холоду, і я не бачив, що написано на його обличчі, бо сніг обліпив і вуса, й бороду. Проте його золотаві очі сяяли у сіро-білій імлі — в них ще світилася давня любов до мене. Потім він обернувся і пішов. За ним пішли й інші, а я лишився сам у круговерті шаленої хуртовини. Рука заклякла, пальці насилу намацували кобуру. Я розстебнув її, дістав пістолет Стєчкіна і звів курок, швидко і уміло, як він учив мене. Я тримав його в руці дулом вниз.

Минали хвилини — убивчі хвилини, коли я ще міг побігти за ним і застрелити і його, й себе. Я спробував кинути пістолет на землю, але він не випадав з моїх закляклих пальців. Спробував узяти його лівою рукою, але пальці так скорчило, що я облишив ці спроби. І в колотнечі шаленої хуртовини я підняв руки назустріч сніговиці, як одного разу підняв їх назустріч теплому дощу в Прабакеровому селі. Я був сам.

Коли багато років тому я виліз на в’язничну стіну, мені здавалося, що вона стоїть на краю світу. Стрибнувши униз, здобувши волю, я втратив весь світ, який знав, і всю любов, яка в нім була. У Бомбеї я спробував, сам того не розуміючи, створити новий світ любові, що скидався на мій колишній світ і навіть заступав його. Хадер був моїм батьком, Прабакер і Абдулла — братами, Карла — коханою. А потім вони зникли один по одному. Зник і цей світ.

І раптово на думку мені спав здогад, він сплив у моїй свідомості, наче рядки з вірша. Я зрозумів, чому Халед Ансарі був так рішуче настроєний допомогти Хабібу. Я виразно усвідомив, що насправді намагається зробити Халед. «Він намагається врятувати себе»,— повторив я кілька разів, відчуваючи, як тремтять ці слова на моїх закляклих губах. І, промовивши ці слова, я вже знав, що не можу ненавидіти Хадера.

Не знаю, чому так хутко змінилися мої почуття. Можливо, причиною цього був пістолет в моїй руці: та влада, яку він давав,— відняти життя у людини або помилувати її,— а також якісь глибинні інстинкти, що не дозволили мені застосувати його. Може, все пояснювалося тим, що я втратив Хадербгая: коли він обернувся і пішов, відчуття того, що всьому край, було в моїй крові — я відчував запах цієї крові в густій білій сніговиці, відчував її присмак у роті. Не знаю з якої причини, але зміни ці проллялися на мене мусонним дощем, не лишивши і сліду від того шквалу лютої ненависті, що охопив мене раніше.