Розділ «Частина IV»

— Існують деякі обставини, яких ти не зможеш зрозуміти,— заявив він.

— То бодай розкажіть про них.

— Гаразд. Медикаменти, що їх ми доправили в цей табір, антибіотики і пеніцилін, що їх ми привезли на цю війну,— все це від лепраків Ранджита.

— О Господи! — простогнав я.

— Я скористався наданою мені можливістю, тим дивним фактом, що ти — самотній чужинець без будь-яких зв’язків з посольством — відкрив клініку в моїх нетрищах. То був рідкісний шанс випробувати медикаменти на людях з джопадпаті. Адже ти розумієш: я повинен був переконатися в їхній придатності, перш ніж везти це партизанам.

— На Бога, Хадере! — вигукнув я.

— Я мусив на це піти...

— Тільки мерзотник міг це зробити!

— Охолонь, Ліне! — гаркнув Халед іззаду. Решта стояла в напруженому очікуванні поряд з Хадером, немов боялася, що я можу на нього накинутися.— Ти перейшов будь-які межі!

— Перейшов межі! — випалив я, захлинаючись від шалу, відчуваючи, як цокотять мої зуби, і намагаючись опанувати свої закляклі ноги й руки.— Я перейшов ваші бридкі межі! Він використовував людей у нетрищах, мов піддослідних кроликів чи лабораторних щурів, щоб випробовувати свої антибіотики, використовував мене, щоб я теж обманював людей, бо вони вірили мені, а я, бачте, переходжу межі!

— Але ж ніхто не постраждав! — вигукнув Халед.— Всі медикаменти виявилися придатними, люди почувалися добре. Ти зробив свою роботу як слід.

— Треба піти з цього холоду і все обговорити,— поспішно вставив Ахмед Заде, сподіваючись домогтися примирення.— Хадере, перш ніж вирушати в дорогу, треба зачекати, поки пройде ця хуртовина.

— Ти повинен зрозуміти,— твердо сказав мені Хадер, не звертаючи на нього уваги.— Це було рішення військового часу: двадцятьма людьми ризикують, щоб порятувати тисячу, а тисячею — задля порятунку мільйона. І ти повинен мені повірити: ми знали, що медикаменти добрі. Вірогідність того, що від прокажених Ранджита надійдуть неякісні ліки, була украй мала. Ми були майже упевнені, що медикаменти безпечні, коли передавали їх тобі.

— Розкажіть мені про Сапну.

Промовивши це, я відчув, як піднявся з глибин моєї душі найбільший страх, викликаний близькістю до Хадера.— Це теж ваша робота?

— Я не Сапна. Але відповідальність за ці вбивства падає і на мене. Сапна вбивав для мене — ось у чому причина, і, якщо хочеш знати всю правду, я отримав дуже великий зиск від кривавої роботи Сапни. Через те, що Сапна існував, через страх перед ним, і тому що я узяв на себе зобов’язання розшукати і зупинити його, політики і поліція дозволили мені провезти зброю через Бомбей до Карачі й Кветти на цю війну Кров тих, кого убив Сапна,— мастило для наших коліс. І я зроблю це знову: використаю його злочини і вчиню власними руками нові вбивства, якщо це допоможе нашій справі. У нас, Ліне, є спільна справа. І ми битимемося і житимемо, і, можливо, помремо за неї. Якщо ми виграємо цю битву, зміниться весь хід історії, відтепер і назавжди, в цьому місці і у всіх майбутніх битвах. Ось у чому полягає наша справа: змінити весь світ. А в чому полягає твоя справа? У чому твоя справа, Ліне?

В повітрі вже кружляли перші сніжинки, і я так змерз, так тремтів, що аж зубами цокотів з холоду.

— А як було... як було з мадам Жу... коли Карла змушувала мене вдавати американця,— це була її ідея чи то була частина вашого плану?

— Ні. Карла веде власну війну проти Жу, у неї свої резони. Але я схвалив її план: використати тебе, щоб визволити з Палацу її подругу. Хотілося подивитися, чи зумієш ти зробити це. У мене вже тоді виникла ідея, що колись ти станеш моїм американцем в Афганістані. І ти, Ліне, виконав це завдання. Мало хто зумів би упоратися з Жу в її власному Палаці.

— І останнє, Хадере...— вичавив я.— Коли я потрапив у в’язницю... чи були ви причетні до цього?