Розділ «Частина IV»

— Розумію,— пробурмотів він, пильно дивлячись мені в очі.— Скажи, а коли інші моляться, а ти до них приєднуєшся,— іноді я бачу, як ти стоїш навколішки на деякій відстані позаду всіх,— які слова ти промовляєш? Молитви?

— Та нічого я не промовляю...— похмуро відповів я, запалюючи ще дві цигарки, не тому, що хотів палити, а щоб трохи зігріти пальці.

— Якщо ти нічого не кажеш, то про що при цьому думаєш? — запитав він, узявши у мене другу цигарку, хоч допіру викинув недопалок першої.

— Я не можу назвати це молитвою. Думаю головним чином про людей. Про свою матір, про дочку. Про Абдуллу... і Прабакера, мого покійного друга,— я вам про нього розповідав. Згадую друзів, людей, яких люблю.

— Ти думаєш про матір... а про батька?

— Ні.

Я відповів поспішно, може, аж занадто швидко, відчуваючи, як час спливає, а він продовжує спостерігати за мною.

— Твій батько живий, Ліне?

— Напевно. Втім, не знаю... Мене нітрохи не хвилює, живий він чи мертвий.

— Тебе повинна хвилювати доля твого батька,— заявив він, відводячи погляд. Я сприйняв це як поблажливе напучення — він нічого не знав про мого батька і про мої стосунки з ним. Я був тоді настільки зайнятий собою, що не відчував болю в його голосі. Тоді я не розумів, Що й він є сином, який перебуває у вигнанні, що він каже і про своє горе.

— Ви для мене більше батько, ніж він! — відказав я і, хоч то були щирі слова і я відкривав йому свою душу, сказане мною прозвучало похмуро, майже люто.

— Не кажи такого! — урвав він мене. Перший раз у моїй присутності він ладен був розгніватися, і я мимоволі здригнувся. Але вираз його обличчя відразу ж пом’якшав, і він поклав руку мені на плече.— А як щодо снів? Що тобі сниться тут?

— Я рідко їх бачу,— відповів я, щосили намагаючись щось пригадати.— Дивна річ: мені давно сняться жахіття, ще відтоді як я втік із в’язниці. Бачу страшні сни: як мене ловлять або я з кимось б’юся, не даючи себе зловити. А одколи я тут,— вже не знаю, розріджене повітря тому причиною, чи я так втомлююся і мерзну, коли лягаю спати, чи, може, думки мої настільки зайняті цією війною,— марення минулися. Тут їх не було. А приснилося декілька гарних снів.

— Продовжуй.

Я не хотів продовжувати: сни були про Карлу.

— Просто... щасливі сни про кохання...

— Добре,— сказав він, кивнувши кілька разів і забираючи руку з мого плеча. Здавалося, він задоволений з моєї відповіді, але вираз обличчя був сумний, майже похмурий.— У мене теж тут були сни. Мені снився Пророк. Нам, мусульманам, заборонено розповідати сни про Пророка. Коли вони сняться нам, це дуже добре, просто чудово — таке нерідко трапляється з правовірними, але ми не повинні розповідати, що бачили уві сні.

— Чому? — запитав я, тремтячи від холоду.

— Нам заборонено описувати риси обличчя або ж говорити про нього так, немов ти його бачив. Таке було бажання самого Пророка: жоден чоловік, жодна жінка не повинні йому поклонятися, тільки перед Аллахом припустимо демонструвати своє релігійне завзяття. Ось чому немає ніяких зображень Пророка — ні малюнків, ні картин, ні статуй. Але я бачив його уві сні. І я не дуже добрий мусульманин, тому що розповідаю тобі про це. Він йшов десь пішки, а я їхав наперестріч на своєму чарівному, чудовому білому коні, і хоча я не бачив його обличчя, проте знав, що це він. І я зліз додолу й віддав йому коня. Мої очі були шанобливо опущені. Але врешті-решт я підняв їх, щоб побачити, як він їде на коні, увесь залитий сяєвом вечірнього сонця. Ось такий сон я бачив.

Він виглядав спокійним, але я знав його досить добре, щоб помітити смуток у глибині його очей. І там було ще щось нове і незвичайне,— аж за хвилю я збагнув, що то був страх. Абдель Хадер Хан був наляканий, і я відчув, як у мене аж дрижаки побігли по спині. Змиритися з цим було важко: досі я щиро вірив, що Хадербгай нічого не боїться. Схвильований і стурбований, я поспішив змінити тему розмови.