Розділ «Частина IV»

— Хадерджі, даруйте, що кажу про інше, але я хотів би поставити вам запитання. Я багато думав про те, що ви казали колись. Ви говорили, що життя, свідомість і все інше — породження світла від Великого вибуху. Чи означає це, що світло і є Бог?

— Ні,— відповів він, і сум зник із його обличчя, натомість на ньому засяяла усмішка.— Я не думаю, що світло — це Бог. Гадаю, можна сказати, і це звучить розумно, що світло — мова Бога. За допомогою світла Бог розмовляє зі Всесвітом і з нами.

Я привітав себе з вдалою зміною напряму бесіди. Почав тупати ногами і ляскати себе по боках, щоб розігнати застояну кров. Хадер теж почав махати руками, щоб зігрітися, а потім ми попрямували до табору.

— Якщо говорити про світло, то це світло якесь дивне,— говорив я, видихаючи хмарки пари.— Сонце сяє, але воно холодне. У нім немає тепла, і ти почуваєшся так, немов потрапив у мертву зону між холодним сонцем і ще холоднішою тінню.

— «Викинуті на берег у плетиві мерехтіння»,— процитував Хадер, і я так поспішно обернувся до нього, що відчув різкий біль в шиї.

— Що ви сказали?

— Це цитата,— відповів Хадер після паузи, розуміючи, наскільки це важливо для мене.— Рядок із вірша.

Я витягнув з кишені гаманця, понишпорив у ньому і дістав складений аркуш паперу, настільки зім’ятий і заяложений, що на згинах він аж виявився протертим, коли я розгорнув його. То був Карлин вірш, що я його переписав два роки тому, коли приходив до неї з Тариком. У в’язниці на Артур-роуд поліційні офіцери відібрали у мене цю сторіночку і розірвали на дрібні шматочки. Коли Вікрам викупив мене з в’язниці, я записав цього вірша ще раз, із пам’яті, й завжди мав його при собі.

— Цей вірш,— схвильовано заговорив я, тримаючи перед собою аркуш паперу, що аж лопотів од вітру,— написаний жінкою на ім’я Карла Сааранен. Тією самою, котру ви послали разом з Назіром до Гупта-джі, щоб витягнути мене звідти. Я здивований, що ви знаєте його. Просто неймовірно!

— Ні, Ліне,— спокійно відповів він.— Цей вірш був написаний суфійським поетом на ім’я Садік Хан. Я знаю багато його віршів напам’ять: він мій улюблений поет і улюблений поет Карли.

Від його слів у мене всередині аж похололо все.

— Улюблений поет Карли?

— Думаю, що так.

— А наскільки... наскільки близько ви знаєте Карлу?

— Я знаю її дуже добре.

— А я думав... думав, ви познайомилися з Карлою, коли витягнули мене з того кубла. Вона сказала... тобто мені здалося, що вона сказала, ніби бачила вас уперше...

— Ні, Ліне, це не так. Я давно знаю Карлу, вона працює на мене. В усякому разі, вона працює на Абдула Гані, а той працює на мене. Але вона повинна була розповісти тобі про це, хіба не так? Невже ти не знав? Я дуже здивований. Був певен, що Карла говорила тобі. І, звісно ж, я говорив з нею про тебе неодноразово.

У моїй свідомості, наче в темній ущелині, в яку з ревом ллється водоспад, стояв безугавний шум і панував страх. Що казала вона мені під час епідемії холери, коли ми лежали поруч у моїй хатині? «А потім я опинилася одного разу в літаку, де зустріла індійського бізнесмена, і відтоді моє життя змінилося назавжди». Чи був це Абдул Гані? Чи його вона мала на увазі? Чому я не розпитав Карлу детальніше про її роботу? Чому вона нічого мені не розповіла? І що вона робила для Абдула Гані?

— А яку роботу вона робить для вас, для Абдула?

— Різну. Вона багато що уміє.