Розділ «Частина IV»

— Хадере! — заволав Халед. Обличчя його було бліде, мов залите місячним світлом каміння навколо нас.— Хадербгай! Ідар ао! Йди сюди!

Я почув у відповідь крик звідкись ізнизу, але не рушив з місця. Мої очі були спрямовані на Хабіба. Він обернувся в мій бік, перенісши ногу через тіло убитого і присівши, немов збирався стрибнути на мене. Усмішка маніяка застигла на його обличчі, але очі потемніли — в них з’явився чи то страх, чи то лукавство. Він швидко повернув голову і нахилив її, ніби похмуро й напружено дослухався до якогось нічного звуку. Але я не чув нічого, окрім галасу в таборі й квиління вітру в ущелині. І тієї миті Афганістан — його земля, його гори — побачився мені ландшафтом Хабібового безумства, таким самим жорстоким, позбавленим барв, приваби й ніжності. Я відчув, що потрапив у пастку — в кам’яний лабіринт охопленої галюцинацією свідомості.

Поки Хабіб дослухався, по-звірячому напружено припавши до землі й озираючись, я розстебнув свою кобуру й дістав пістолета. Важко дихаючи, я автоматично виконував усе, чого навчив мене Хадер,— зняв запобіжника, загнав патрон у ствол і звів курок. Усе те клацання і брязкіт змусило Хабіба обернутися до мене обличчям. Він подивився на пістолет, який цілився йому в груди. Поволі, навіть мляво зиркнув мені в очі. Ножа він так і тримав у руці. Не знаю, що він побачив на моєму обличчі в місячному світлі,— гадаю, нічого доброго. Я вже вирішив: якщо він бодай хитнеться до мене, я натисну на спуск стільки разів, скільки буде потрібно, щоб порішити його.

Його вуста розтягнулися в усмішці — принаймні здавалося, ніби він сміється: губи ворушилися, голова тряслася, але звуку не було. А його очі, повністю ігноруючи Халеда, пильно дивилися на мене, ніби щось намагалися мені сказати. І тоді я почув його, почув його голос: «Бачиш? — говорили мені його очі.— Я маю рацію, не довіряючи нікому з вас. Ви хочете мене убити. Ви всі. Хочете, щоб я був мертвий. Гаразд. Я не заперечую. Даю вам дозвіл. Я хочу, щоб ви зробили це».

І тоді ми почули звук кроків за спиною. Підстрибнувши від переляку, ми з Халедом різко обернулися і побачили, що до нас біжать Хадер, Назір і Ахмед Заде. Коли ми озирнулися, Хабіб зник.

— Що сталося? — запитав Хадер.

— Це Хабіб,— відповів Халед, вдивляючись у пітьму.— Він божевільний. Зовсім з’їхав глузду. Він убив Сиддикі... притяг його сюди і перерізав йому горлянку.

— Де він? — запитав Назір сердито.

— Не знаю,— відказав Халед, похитавши головою.— Ти бачив, як він утік, Ліне?

— Ні. Я обернувся разом з тобою, а коли подивився назад, він... зник. Напевне, плигнув у прірву.

— Він не міг стрибнути туди,— спохмурнів Халед.— Там глибина ярдів п’ятдесят. Він не міг туди стрибнути.

Абдель Хадер стояв навколішках біля тіла й, склавши долоні, шепотів молитву.

Ми можемо пошукати його завтра,— Ахмед поклав руку на плече Халеда, щоб заспокоїти його. Він подивився вгору, в нічне небо.— Трохи ще лишилося місячного світла для роботи. У нас сила-силенна справ. Не турбуйтеся. Якщо він ще тут, завтра ми знайдемо його. А якщо не знайдемо... якщо він пішов... може, це й не найгірший вихід?

— Треба виставити охорону, щоб не проґавити його вночі,— розпорядився Халед.— І це повинні бути наші люди, котрі добре знають Хабіба, а не тутешні муджагіди.

— Оиі,— погодився Заде.

— Я не хочу, щоб вони застрелили його, треба уникнути цього, якщо можна,— провадив Халед.— Але й не хочу ризикувати даремно. Перевірте все, що йому належить: коня, торбу. Подивіться, яку зброю і вибухівку він міг узяти з собою. Я не дуже придивлявся раніше, але мені здається, він носить щось під курткою. Прокляття, оце ми влипли!

— Не турбуйся,— пробурмотів Заде, знову поклавши руку на плече Халеда.

— Нічого не можу вдіяти з собою,— сказав палестинець, вдивляючись у пітьму.— Ох і кепський початок.... Гадаю, він десь поблизу, дивиться зараз на нас.

Коли Хадер скінчив молитися, ми віднесли тіло Сиддикі до намету, загорнули в полотно і залишили до ранку, щоб потім поховати як належить. Попрацювавши ще декілька годин, ми полягали спати в печері, Хропіння стояло страшенне, зморені люди неспокійно вовтузилися вві сні, але я не міг заснути з іншої причини. Перед моїми очима повсякчас стояло те місце, де зник у пітьмі Хабіб. Халед мав рацію: ця Хадерова війна від самого початку пішла не так, як слід було, і в моїй безсонній свідомості луною дудоніли його слова: «Ох і кепський початок...»

Я намагався зосередитися на зорях, що ряхтіли у небі тієї фатальної ночі, та все було марно,— щоразу ловив себе на тому, що вдивляюся в темні скелі над прірвою. І так само, як ми враз усвідомлюємо, що кохання згасло або друг зрадив тебе, я зненацька втямив: ця війна скінчиться для нас ще гірше, ніж розпочалася.