Розділ «Частина IV»

— І-і Алла! І-і Алла! — вигукував поранений крізь зціплені зуби.

Коли зламане місце було зафіксоване жорсткими пластиковими шинами і забинтоване, коли ми залатали рани другого муджагіда, я поспішно обмотав бинтом голову непритомного Сиддикі, і ми вирушили в дорогу. Вантаж поскладали на вцілілих коней. Чоловік з кульовими пораненнями їхав верхи, його з обох боків підтримували друзі. Сиддикі був прив’язаний попругами до одного з в’ючних коней, так само, як і тіло Маджида. Решта йшла пішки.

Підйом був крутий, але короткий. Тяжко зіпаючи в розрідженому повітрі і тремтячи від холоду, я разом з усіма штовхав і тягнув коней, що насилу дерлися кручею. Ніхто жодного разу не поскаржився, не зронив ні слова невдоволення. Один з підйомів виявився надзвичайно крутим, і я зупинився, хапаючи ротом повітря, щоб трохи відхекатися. Двоє чоловіків попереду мене обернулися і, побачивши, що я вхоркався, спустилися униз, хоч були вже набагато вище од мене. Широко всміхаючись і підбадьорливо ляскаючи мене по плечу, вони допомогли затягнути коня на схил, а потім побігли допомагати тим, хто пішов уперед.

— Ці афганці, можливо, і не найкращі люди на світі, щоб жити разом з ними, зате найкращі, щоб разом помирати! — видихнув Ахмед Заде, насилу плентаючись по стежці попереду мене.

Після п’яти годин підйому ми досягли місця призначення — партизанського табору в горах Шахр-і-Сафа, захищеного від нападу з повітря величезним виступом скелі. Під тим виступом була чимала печера, що провадила до цілої мережі інших печер. Декілька менших за розміром замаскованих бункерів оточували печеру кільцем, що охоплювало по периметру гірське плато.

Хадер скомандував зупинитися. Світив повний місяць. Загоновий розвідник Хабіб попередив про наше прибуття, і муджагіди вже з нетерпінням чекали на нас. Мені в центр колони передали, що Хадер чекає мене, і я подався вперед.

— Ми поїдемо в табір по цій стежці — Халед, Ахмед, Назір, Махмуд і ще декілька бійців. Хто зараз в таборі, ми точно не знаємо. Напад в Шахбадській ущелині підказує мені, що Асматулла Ачхакзай знову перекинувся на бік росіян. Протягом трьох років він був господарем цієї ущелини, і ніщо не мало загрожувати нам тут. Хабіб сказав, що ті, хто зараз у таборі, настроєні доброзичливо, що це наші люди, що вони чекають нас. Проте вони будуть в укритті і не вийдуть нас привітати. Буде краще, якщо наш американець поїде разом з нами в голові колони, услід за мною. Я не можу тобі наказати зробити це, тільки попросити. Поїдеш з нами?

— Так,— відповів я, сподіваючись, що це слово звучить для нього твердіше, ніж для мене.

— Добре. Назір вже приготував коней. Ми виїжджаємо.

Назір вивів уперед кілька коней, і ми посідали верхи. Мабуть, Хадер зморився набагато більше, ніж я, бо йому доводилося боротися з серйозними сумнівами і тілесними недугами, але він сидів у сідлі прямо, впевнено стискаючи біло-зеленого прапора. Я теж випростався і вдарив каблуками коня. Наша маленька колона поволі рушила з місця. Місяць світив так ясно, що на скелях пливли наші тіні.

До табору провадила під гору звивиста стежина. Ліворуч було круте урвисько заввишки метрів із тридцять, на дні — уламки валунів. Праворуч — голий камінь прямовисної стіни. Коли ми проїхали по стежці приблизно половину шляху під пильним наглядом як наших людей, так і муджагідів, що були в таборі, моє праве стегно звело судомою. Що дужче намагавсь я не звертати уваги на той біль, то дошкульнішим він ставав. Щоб зарадити цьому, я висмикнув праву ногу зі стремена і спробував її випростати. Перенісши всю свою вагу на ліву ногу, я трохи підвівся в сідлі. Аж раптом нога моя вислизнула із стремена, ліва втратила точку опори, і я відчув, що падаю в прірву.

Улягаючи інстинкту самозбереження, я відчайдушно зігнувся, зумів обхопити коня руками за шию і, розгойдуючись, закинути на нього праву ногу. Ще за мить я висів головою вниз, обнявши за шию свого коня. Я крикнув, щоб він зупинився, але кінь і далі йшов собі стежиною. Я не міг розімкнути руки: стежина була вузька, урвисько круте, і я розумів, що зірвуся вниз, якщо послаблю ті обійми. Кінь геть не хотів зупинятися, тож я так і висів, обхопивши його руками і ногами, й отак їхав до табору наших союзників.

Спочатку я почув сміх людей з нашого загону: спочатку він був невпевнений, а потім переріс у регіт, од якого кілька днів болять ребра, регіт, од якого можна вмерти, якщо вчасно не зведеш дух. А потім я почув, як регочуть муджагіди в таборі, й, обернувши голову, побачив Хадера, Що дивився на мене і теж реготав разом з усіма. Далі я і сам зареготався, а коли урешті зумів промовити: «Тпру! Стій!», «Банд каро[152]!» — сміх сягнув свого апогею.

От так я і заїхав до табору муджагідів. Навколо мене відразу ж з’юрмилися люди, вони допомогли відчепити руки від кінської шиї і поставили мене на ноги. Ось і вся наша колона пройшла по вузькій стежці в табір, всі простягали руки, щоб поплескати мене по спині й по плечах Муджагіди й собі приєдналися до загального ритуалу, тож минуло хвилин з п’ятнадцять, перш ніж я зміг сісти і дати відпочинок своїм ногам що дригоніли мов холодець.

— Змусити тебе їхати услід за ним — не найкраща Хадерова ідея,— сказав Халед Ансарі. Він зліз із валуна і сів поряд зі мною, обіпершись спиною об камінь.— Але щоб мене чорти вхопили, хлопче, якщо ти не став з біса популярним, утнувши такий фортель! Це, безперечно, найсмішніше, що вони бачили за все своє життя.

— На Бога! — насилу вичавив я.— Я проїхав верхи через сотню гір, перетнув десяток річок, здебільшого в темряві — цілий місяць все було нормально. А в табір заїхав, наче мавпа яка!

— Не починай все спочатку! — зареготався Халед, тримаючись за боки.

Я посміявся разом з ним, але хоча покірно сприймав усі насмішки, був такий змучений, що сміятися вже не хотілося. Поглянувши праворуч, я побачив, що наших поранених укладають у брезентовому наметі камуфляжного кольору. У його тіні люди знімали вантаж з коней і перетягували його в печеру. А позад намету я побачив, як Хабіб тягне в темряву щось тяжке і довге.

— Що...— почав я, ще не до кінця погамувавши сміх.— Що тут робить Хабіб?

Халед миттю схопився на ноги, я теж. Ми помчали до скель, що височіли на краю плато, і обігнувши їх, побачили Хабіба, що стояв навколішки над тілом Сиддикі. Поки загальна увага була прикута до вантажу, Хабіб витягнув непритомного бійця з намету. Коли ми вже підбігали, він усадив йому в шию свого ножа і повернув його. Ноги Сиддикі сіпнулися, затремтіли, і він затих. Хабіб витер ножа й обернувся, щоб поглянути на нас. Здавалося, жах і гнів на наших лицях ще більше розпалили божевільний блиск в його очах. Він усміхнувся.