Розділ «Частина IV»

Розділ 34

Ось вже два місяці жили ми в таборі муджагідів біля гірського хребта Шахр-і-Сафа. То була тяжка пора, але наша гірська твердиня жодного разу не потрапляла під прямий вогонь, і ми були у відносній безпеці. Табір був розташований кілометрів за п’ятдесят від Кандагара, за двадцять кілометрів од головного шосе, що провадить до Кабула, і приблизно за п’ятдесят кілометрів на південний схід від Аргандабської дамби. Росіяни захопили Кандагар, але насилу утримували південну столицю: вона періодично потрапляла в облогу. Центр міста обстрілювався ракетами, а бої, які вели муджагіди на околицях, постійно забирали все нові і нові людські життя. Головне шосе контролювалося кількома добре озброєними загонами партизанів. Колони російських танків і вантажівок мусили щомісяця прориватися через заслони, щоб доправити до Кандагара продовольство і боєприпаси. Загони афганської регулярної армії, вірні маріонетковому уряду в Кабулі, захищали стратегічно важливу Аргандабську дамбу, але часті напади ставили під загрозу їхній контроль над цим важливим об’єктом. Таким чином ми опинилися приблизно в осередді зон збройного протистояння, кожна з яких постійно вимагала все нових людей і озброєнь. Гірський хребет Шахр-і-Сафа не давав ніяких стратегічних переваг ворогові, тому наші добре замасковані печери в горах перебували поза зоною безпосередніх бойових дій.

Та ось настала сувора зима. Віяв поривчастий вітер, налітали сніжні шквали, і наша багатошарова плямиста уніформа постійно промокала. Холодний туман слався в горах, іноді годинами висів без руху, білий і непроглядний, немов обмерзле скло. Земля завжди була вкрита грязюкою або льодом. Кам’яні стіни печер, де ми жили, здавалося, тремтіли від холоду, наповнюючи простір крижаним дзвоном.

Частина Хадерового вантажу складалася з ручного інструменту і деталей машин. У перші ж дні після приїзду ми організували дві майстерні, які працювали цілу зиму. У нас була невеличка токарка з револьверною головкою, яку ми прикрутили шурупами до саморобного верстата. Верстат живився від дизельного двигуна. Муджагіди були упевнені, що ворога поблизу немає, але все таки ми глушили шум двигуна, накриваючи його джутовою мішковиною й залишаючи лише отвори для повітря та виходу відпрацьованих газів. Той же двигун рухав точило і швидкісне свердло.

Маючи це устаткування, ми могли ремонтувати зброю, а іноді пристосовувати його для різних нових цілей. Після літаків і танків найефективнішою бойовою зброєю в Афганістані виявилися російські 82-міліметрові міномети. Партизани купували їх, викрадали або захоплювали в рукопашному бою, нерідко жертвуючи людськими життями, І тоді ця зброя, завезена росіянами в країну, щоб завоювати її, оберталася проти них. У наших майстернях міномети розбирали, ремонтували і пакували у вощені мішки для використання в районах бойових дій, іноді таких віддалених, як Зарандж на заході й Кундуз на півночі.

Крім кліщів для патронів і обтискачів, крім боєприпасів і вибухівки, ми привезли й нові деталі для автоматів Калашникова, куплені на пешаварському базарі. Російський АК — автомат Калашникова — був сконструйований у сорокові роки Михайлом Калашниковим у відповідь на німецькі збройові новинки. Наприкінці Другої світової війни німецькі армійські генерали, всупереч недвозначним розпорядженням Адольфа Гітлера, наполягли на виробництві штурмової автоматичної зброї. Інженер-зброяр Гуґо Шмайсер, використовуючи ранішу російську концепцію, розробив короткоствольну легку зброю, що вистрілює магазин з тридцяти патронів з фактичною швидкістю понад сто пострілів за хвилину. На Гітлера це справило таке враження, що він назвав раніше заборонену ним зброю Sturmgewebr — штурмова гвинтівка — і наказав негайно налагодити її виробництво. Цей запізнілий крок не вплинув на посилення військової потуги нацистів, але штурмовий автомат Шмайсера визначив цілий напрям автоматичної зброї до кінця століття.

АК-47 Калашникова — найвідоміша модель стрілецької зброї нового покоління, він діє за рахунок відведення частини порохових газів у циліндр над стволом. Газ тисне на поршень, який повертає затвор назад до пружини і зводить курок для наступного патрона. Автомат важить близько п’яти кілограмів, у його вигнутому металевому магазині міститься тридцять патронів калібру 7,62 мм, які вистрілюються зі швидкістю 700 м/с і ефективною відстанню ураження понад 300 метрів. Він робить понад сотню пострілів за хвилину в автоматичному режимі і близько сорока в напівавтоматичному, тобто одиничними пострілами.

Ця зброя має свої обмеження, і муджагіди не забули пояснити мені їх. Низька дульна швидкість важкої кулі калібру 7,62 мм зумовлює петлясту траєкторію польоту, яка потребує складного корегування, щоб уразити ціль на відстані понад триста метрів. Спалах від пострілу з АК такий яскравий, особливо у нової 74-ї серії, що засліплює вночі автоматника і видає його позицію. Ствол перегрівається настільки, що до нього неможливо доторкнутися. Іноді патрон у патроннику так нагрівається, що вибухає, поціляючи уламками в обличчя стрільця, тож під час бою партизани тримають автомат подалі від себе або над головою.

Проте ця зброя чудово діє і після повного занурення у воду, після падіння в грязюку або в сніг і залишається найефективнішою і найбільш надійною машиною для вбивства. У перші чотири десятиліття після створення АК їх випустили у кількості понад п’ятдесят мільйонів штук, більше, ніж будь-якої іншої вогнепальної зброї у світі. Калашников у всіх його модифікаціях — улюблена бойова зброя революціонерів, солдатів регулярної армії, найманців і гангстерів.

Спершу АК-47 виготовлялися з легованої сталі й прокату. У 70-ті роки АК-74 збирали зі штампованих металевих частин. Старі афганські бійці не любили АК меншого калібру — 5,45 мм — з магазином із оранжевого пластика, віддаючи перевагу ґрунтовності АК-47. Молоді бійці нерідко вибирали 74-ту модель і нехтували важчими автоматами старого зразка. АК виробляли в Єгипті, Сирії, Росії й Китаї.

В наших майстернях ремонтували і переобладнували АК всіх серій, модифікуючи їх згідно з популярними вимогами: афганцям кортіло дізнатися якомога більше про цю зброю і здобути навички володіння нею. То не була цікавість, породжена шаленством і жорстокістю,— вони хотіли знати, як поводитися зі зброєю в країні, котру намагався завоювати Александр Великий, а також гуни, саки, скіфи, монголи, моголи, сефевіди, англійці, росіяни і багато інших народів. Чоловіки часто збиралися біля майстерень, щоб випити чаю, викурити цигарку і поговорити про своїх коханих.

Два місяці поспіль я щодня працював зі зброєю: плавив олово й інші метали в маленькій кузні, допомагав збирати дрова, носив воду з джерела на дні найближчого яру. Насилу пробираючись крізь сніг, копав нові ями для вбиралень і ретельно маскував їх, приховуючи від сторонніх очей, коли вони переповнювалися. Я точив на револьверному верстаті нові деталі і плавив металеву стружку для чергової партії зброї. Вранці я порався біля коней, яких тримали в іншій печері, нижче від нашої, а коли наступала моя черга доїти кіз, я збивав з молока масло і допомагав готувати коржики нан.

Якщо потрібно було потурбуватися про когось, хто порізався, здер шкіру або розтягнув сухожилля, я брав похідну аптечку і допомагав їм.

Я вивчив декілька місцевих пісень, і вечорами, коли гасили вогнища, ми сідали, тісно притиснувшись один до одного, щоб було тепліше, і я тихо співав разом з усіма. Я слухав історії, які вони пошепки розповідали в темряві,— перекладали їх для мене Халед, Махмуд і Назір. Щодня, коли чоловіки молилися, я разом з ними мовчки опускався навколішки, А вночі я чув, як вони дихають і хропуть, відчував такі звичні солдатам запахи — диму, рушничного мастила, дешевого сандалового мила, сечі, лайна, поту, яким просмерділися люди і коні, олив для змащування збруї, а також кмину і коріандру, м’ятної зубної пасти, чаю, тютюну і сотні інших запахів — і марив разом з ними про рідний дім і про тих, кого ми так хотіли побачити знову.

Добігав кінця другий місяць нашої місії. Зброю вже геть полагодили, а запаси, які ми привезли з собою, вичерпувалися. І тоді Хадербгай віддав наказ готуватися до повернення назад. Він планував піти обхідним шляхом на захід від Кандагара, щоб передати своїй родині кількох коней. Після цього, узявши з собою тільки наплічники й легку стрілецьку зброю, ми мали йти ночами у бік Пакистану, поки не перетнемо кордон і не опинимося в безпеці.

— Коні майже нав’ючені,— звітував я Хадеру, зібравши власні пожитки.— Халед і Назір повернуться, коли все буде готово. Просили сповістити.

Ми стояли на гірській вершині, звідси як на долоні було видно голу рівнину, що тягнеться від підніжжя гір до самого горизонту. Вперше розвіялася каламутна імла, і ми могли охопити поглядом усю панораму. На схід від нас висіло темне хмар’я, котре віщувало дощ і сніг, повітря було холодне і вогке, але перед нами лежав увесь світ, і наші очі тішилися цією красою.

— У листопаді 1878 року, в той самий місяць, коли ми взялися до виконання нашої місії, англійці пройшли Хайберську ущелину, і розпочалася друга війна,— сказав Хадер, не звертаючи уваги на моє повідомлення чи, може, по-своєму відповідаючи на нього. Він пильно вдивлявся в туманні брижі на обрії — дим і вогні далекого Кандагара. Я знав, що, може, це тіні від вибухів ракет, що їх пускали на місто люди, котрі були у нім колись учителями чи власниками крамниць. Під час цієї війни вони стали справжнісінькими дияволами й поливали вогнем свої домівки, крамнички і школи.

— В тій війні брав участь і один з найхоробріших воїнів Британської імперії. Його звали Робертс, лорд Фредерік Робертс[153]. Він захопив Кабул і встановив там жорстокі порядки військового часу. Одного разу за день було страчено вісімдесят сім афганських повстанців — їх повісили на площі. Оселі й базари були знищені, села спалені, полягли сотні людей. У червні афганський князь Аюб Хан проголосив джигад, щоб вигнати англійців. Він вийшов з Герата з десятитисячним військом. То був мій предок, він належав до мого роду, і багато моїх пращурів воювало під його орудою.

Хадер замовк і поглянув на мене, його золотаві очі блищали під сивими бровами. Очі всміхалися, але губи були так міцно стиснуті, що аж побіліли. Мабуть, переконавшись, що я його слухаю, він поглянув на обрій і заговорив знову.