Розділ «Частина IV»

Абдул Гані мислив ринковими категоріями, вільними від усякої моралі. Він без тіні сумніву допомагав генералам, найманцям, розкрадачам громадських коштів і тюремникам-душогубам. Їхня свобода щороку приносила нам два мільйони доларів чистого прибутку. Але якщо джерела цього доходу і способи його отримання не хвилювали Абдула, то до застосування цих коштів він ставився дуже ревно. Кожен долар, здобутий за рахунок порятунку цього непотребу, витрачався на програму підтримки іранських і афганських утікачів, яку втілював у життя Хадербгай. Кожен паспорт, проданий колишнім військовим диктаторам і їхнім прислужникам, дозволяв придбати п’ятдесят паспортів, віз та інших документів для іранців і афганців, що рятувалися від війни. За іронією долі, яка любить створювати заплутані психологічні ситуації за участю жадоби і страху, гроші, що їх здобули у тиранів, йшли на підтримку жертв тиранії.

Кришна і Віллу поділилися зі мною своїми знаннями в царині паспортного бізнесу, і я почав експериментувати, придумуючи собі американських, канадських, голландських, німецьких і англійських двійників. Звісно, я не міг зрівнятися з тими хлопцями у майстерності. Щоб виготовити добру підробку, треба володіти талантом, особливим художнім чуттям, яке дозволяло б не тільки точно відтворити всі деталі документа чи зробити нові записи, а й навмисно внести недбалість, що створює видимість достеменності. Кожен випущений Кришною і Віллу паспорт був витвором мистецтва, кожна сторінка — маленькою художньою мініатюрою. Точно розрахована нерівність або змазаність відбитку не менш важливі для підробки, ніж форма, розташування і колір троянди, що випала з рук, на картині великого майстра. Правдоподібність може бути досягнута тільки завдяки інтуїції художника, а інтуїції не можна навчитися.

Я заходився складати паспортам послужний список. Часто штамп У старому паспорті, що свідчив про перетин кордону, був проставлений з інтервалом у декілька місяців чи й років, деколи була прострочена віза, і цей недолік треба було усунути. Поставивши штамп про виліт з бомбейського аеропорту до закінчення терміну візи, доводилося придумувати переїзди з країни в країну, щоразу засвідчуючи їх Віллиною печаткою. Так поступово я доводив паспорт до сьогоднішньої дати, де стояла нова індійська віза і штамп про прибуття до Бомбея.

При цьому послідовність в’їздів до країни і виїздів з неї повинна була відповідати реальному розкладу авіарейсів. У Кришни і Віллу була ціла бібліотека довідників з рейсами поміж країнами Європи, Азії, Африки і Америки. Ми ставили штамп про прибуття до афінського аеропорту, скажімо, 4 липня, тільки потому, як упевнялися, що літак авіакомпанії «British Airways» справді приземлився в Афінах цього дня. Таким чином, людина, яка отримала паспорт, могла бути упевнена, що вигадана історія її мандрів підтверджується розкладом польотів і даними бортових журналів, де враховані навіть випадки затримки рейсів через погодні умови.

Вперше я випробував паспорт власного виготовлення на одному з внутрішніх рейсів при здійсненні так званого подвійного перельоту. Тисячі іранських і афганських біженців, що переповнили Бомбей, прагнули отримати політичний притулок в Канаді, Австралії, Сполучених Штатах і інших країнах, але уряди цих країн відмовлялися їх впускати. Якби вони вже потрапили до тих країн, то їхню заяву на отримання притулку довелося б розглядати, а оскільки вони таки були політичними біженцями, їхні прохання часто задовольнялися. Весь фокус був у тому, щоб переправити їх до Канади, Швеції чи до іншої держави.

Трюк із «подвійним перельотом», що застосовувався нами, полягав ось у чому: для купівлі авіаквитка до бажаної країни бомбейський іранець або афганець повинен був пред’явити візу цієї країни. Легальним шляхом він дістати візу не міг, а фальшувати її було б марно, тому що всі візи азіатів ретельно перевірялися через консульства. Я брав паспорт утікача з фальшивою візою і купував квиток в потрібну йому країну. У добре одягненого гори візу ніколи не перевіряли. Після цього втікач купував квиток на той же літак, але тільки до Делі. Перед відльотом нам вручали посадкові талони: мені — зелений міжнародний, а йому — червоний, для внутрішніх рейсів. У літаку ми обмінювалися талонами, і в Делі я виходив, а втікач міг продовжувати шлях до Канади чи Швеції. Відразу після прибуття він заявляв, що шукає політичного притулку, і влада починала розглядати це питання. Я ж, переночувавши у Делі вранці повторював той же трюк з іншим біженцем, що летів за кордон через Бомбей.

Ця система виправдовувала себе. В ті роки ми переправили в різні країни сотні іранських і афганських лікарів, інженерів, архітекторів, академіків і поетів. Я отримував три тисячі доларів за кожного утікача; за місяць мені зазвичай доводилося здійснювати два такі «подвійні перельоти» з Бомбея до Делі, Калькутти чи Мадраса і назад. Так я літав три місяці, після чого Абдул Гані послав мене кур’єром в перший міжнародний рейс.

Поїздка була небезпечна. Заїр у той час був нейтральною територією оточеною державами, які вели криваві війни,— Анголою, Мозамбіком, Намібією, Суданом, Угандою і Конго. Заїр був вотчиною божевільного диктатора Мобуту[127], і певна частка виручки за кожен злочин, здійснений в його володіннях, надходила в його кишеню. Мобуту був улюбленцем західних держав, тому що купував у них будь-яку зброю, котру йому пропонували, і за будь-яку ціну. Якщо у його західних партнерів і виникали підозри, що він направляє цю зброю проти профспілок та інших прогресивних сил в своїй країні, вони ці підозри не висловлювали. Диктатора приймали з помпою королі і президенти, заплющуючи очі на те, що сотні чоловіків і жінок гинули під тортурами у в’язницях Заїру. Уряди тих самих держав переслідували мене через Інтерпол, і я не сумнівався, що їхній вірний союзник залюбки уколошкав би мене — у вигляді додаткової плати за зброю,— якби я попався під час здійснення своєї паспортної місії в його столиці.

Проте Кіншаса припала мені до вподоби. Місто процвітало за рахунок відкритої торгівлі всілякою контрабандою, від золота і наркотиків до ракетних пускових установок. Там аж кишіли найманці, втікачі, злочинці, ділки чорного ринку й опортуністи з палаючими очима і стиснутими кулаками, що з’їжджалися з усієї Африки. Я почувався там як вдома і затримався б ще на якийсь час, але не минуло і трьох діб, як я отримав на руки сто двадцять тисяч доларів за паспорти, і треба було доправити ті гроші Хадербгаю. Тому я відразу ж вилетів до Бомбея і незабаром звітував про відрядження Абдулу Гані.

Мені особисто поїздка принесла десять тисяч баксів, досвід роботи в «польових» умовах і знайомство з африканським осередком міжнародної мережі Абдула Гані. Я вважав, що набутий досвід, на відміну від грошей, виправдовував ризик цієї мандрівки. Гроші ж не мали для мене значення. Я зробив би те ж саме й за удвічі або втричі меншу плату. Життя більшості бомбейців коштувало набагато дешевше.

Важливим чинником була небезпека, якої я зазнавав. Для деяких людей небезпека — це свого роду наркотик, збудливий засіб. Для мене, утікача, котрий жив із постійним страхом, що його затримають чи уб’ють, вона була списом, яким я вбивав дракона — свій постійний стрес. Вона допомагала мені нормально спати. Коли я потрапляв у небезпечні місця і ситуації, конкретна загроза гамувала той страх, який переслідував мене постійно ночами. Потому як чергове завдання було виконане і пов’язані з ним хвилювання йшли в минуле, я міг розслабитися і якийсь час жити спокійно.

І я не був тут винятком. У цих поїздках я зустрічався з іншими агентами, контрабандистами і найманцями, у яких від небезпеки спалахували очі й закипала кров. Як ото і я, вони втікали від того, чого боялися, з чим не могли впоратися, й лише робота з ризиком для життя дозволяла їм на якийсь час позбутися того невідступного страху.

Так само щасливо відбув я мандрівку до Африки другий, третій і четвертий раз, використовуючи різні паспорти і вилітаючи з трьох різних індійських аеропортів. Крім того, я продовжував здійснювати «подвійні перельоти» з Бомбея в Делі й назад і допомагав час від часу Халеду в торгівлі валютою і золотом. Все це відволікало мене від гнітючих думок про Карлу.

До кінця сезону дощів я відвідав нетрища, де зустрів Казима Алі, що здійснював один з регулярних обходів підвідомчої йому території і перевіряв стан хатин і дренажних ровів. Мені згадалося, як я захоплювався ним і яку велику допомогу він мені надавав. Йдучи поряд з ним у нових чорних джинсах і черевиках, я бачив хлопців, що прочищали голіруч рови й укріплювали їхні стіни, як робив свого часу і я. І я позаздрив їм. Я позаздрив їхній важливій, корисній праці і тій серйозності, з якою вони до цього ставилися. Я теж займався колись цією справою з усім завзяттям і переконаністю в її необхідності і пишався, коли мешканці нетрищ усміхалися мені. Але це життя було у минулому. Його чистота і втіха від нього були так само безповоротно втрачені для мене, як і те життя, яке я залишив у Австралії.

Казим Алі, напевне, відчув той настрій і провів мене до майданчика, де Прабакер і Джоні Сигар робили перші приготування до своїх весіль. Джоні разом з десятком сусідів збивав каркас шаміани — великого намету для проведення весільної церемонії. Неподалік інший гурт людей зводив невисокий поміст, де молодята мали отримувати подарунку від рідних і друзів. Джоні зрадів мені й сказав, що Прабакер водить такс і закінчить роботу тільки після заходу сонця. Ми оглянули каркас і об говорили, що краще і вигідніше: обтягнути його полотном чи зробите пластикове покриття.

Джоні запросив мене випити чаю, а дорогою ми зазирнули на ділянку, де будували поміст. Керував цією роботою Джітендра. Він, здавалося, отямився від горя, що вибило його з колії на декілька місяців по смерті дружини. Він був уже не тим здорованем, що раніше, кругле черевце щезло, але в очах знову світилася надія, усмішка була щирою. Його син Сатиш добряче підріс за останній час. Я поздоровкався з ним за руку і непомітно передав при цьому папірець у сто рупій. Він так само непомітно поклав його до кишені своїх шортів. Він тепло всміхнувся мені, але було видно, що шок, викликаний смертю матері, ще не пройшов, У очах його ще залишалася порожнеча — чорна діра, яка поглинала всі запитання, а відповідей на давала. Сатиш повернувся до роботи — він нарізував шматки кокосового джгута для обв’язування бамбукової обшивки; його хлоп’яче обличчя при цьому немов заклякло. Мені був знайомий цей вираз — часом я бачив його в дзеркалі. Він з’являється, коли ми втрачаємо віру в те, що завдавало нам утіхи, і звинувачуємо себе — чи справедливо, чи ні — в її втраті.

— Знаєш, чому мені дали таке ім’я? — запитав мене Джоні, коли ми пили чай; у очах його танцювали веселі іскорки.

— Ні,— всміхнувся я у відповідь.— Ти ніколи не говорив мені.

— Я народився на тротуарі недалеко від Кроуфордського ринку. Мати жила там на клаптику хідника, обгородженому тичками і листами пластмаси. Листи були прикріплені до стіни будинку, а над ними висів щит для афіш і оголошень. Щит був старий і пожолоблений, на нім збереглися лише уривки двох плакатів. Один з них був колись кіноафішею, від якої залишилося тільки ім’я «Джоні», а другий — рекламою тютюнової фірми, і на ній можна було прочитати тільки одне слово — «сигара», як ти здогадуєшся.

— І їй спала на думку ідея назвати тебе.