Розділ «Частина II»

— Я не сказав, що вважаю Сапну християнином, але той, хто писав це, використовує християнську фразеологію. Ось, наприклад, в першій частині: «Я прийшов» і далі: «Зробіть це в ім’я моє». Це узято з Біблії. І в третій частині: «Я — істина в їхньому світі брехні, я світло в пітьмі їхньої захланності, мій кривавий шлях — ваша свобода»,— тут він переказує Біблію своїми словами. Далі: «Я шлях, я істина, я світло» — це можна знайти в Біблії. А пропозиція в кінці: «Блаженні вбивці, бо вони крадуть життя в ім’я мене» — це перифраз Нагірної проповіді. Можливо, тут є й інші паралелі з Біблією, але в цій прокламації все спотворене. Таке враження, що той, хто її писав, насмикав шматків з Біблії і перевернув їх догори дриґом.

— Як це, догори дриґом? Поясніть, будь ласка,— попросив Маджид.

— Я хочу сказати, що це не узгоджується з ідеями, викладеними в Біблії. Мова тут біблійна, а сенс — протилежний.

Я міг би розвивати цю тему і далі, але Абдул Гані зупинив мене.

— Спасибі, Ліне. Ви нам дуже допомогли. Але досить уже про цього типа. Я не зачіпав би цю неприємну тему, але мене попросив про Це Хадер, а його бажання для мене — закон. Пора розпочинати нашу дискусію. Перекурімо й поговорімо про інші речі. Згідно з нашим звичаєм, гість розкурює кальян, тож починайте, будь ласка.

Фарід підвівся і поставив коло столу величезний кальян із шістьма патрубками. Роздавши курильні трубки, він опустився навпочіпки біля кальяна. Всі затулили свої трубки великим пальцем, і коли Фарід запалив сірники над чашею у формі тюльпана, я розкурив кальян. У нім була суміш гашишу і марихуани, яку називають ганга-джамуна На честь двох священних річок, Гангу і Джамуни. Суміш діяла дуже ефективно, а дим надходив під великим тиском, тож відразу ж очі у мене налилися кров’ю, все почало переді мною розпливатися; мені здавалося, ніби обличчя відсуваються врізнобіч, а рухи їхні сповільнюються. Карла називала такий стан «льюїс-керролівським». «Я так накачалася,— казала вона,— у мене наче Льюїс Керрол перед очима» Я перекрив свою трубку і спостерігав за тим, як по черзі в сповільненому темпі затягуються інші. Обличчя у мене було немов з пластиліну; на нім сама собою розцвіла дурнувата задоволена усмішка, і я почав її проганяти, аж виявилося, що знову настала моя черга.

Всі дуже серйозно ставилися до цього діла. Ніхто не розмовляв, не всміхався і не сміявся. Курці сиділи з безпристрасним знудьгованим виразом, який буває у людей, що піднімаються в ліфті на сорок сьомий поверх у товаристві незнайомців.

Аж ось Фарід прибрав кальян і почав вичищати попіл із чашечки.

— А зараз, Ліне,— сказав Хадербгай,— ви, як наш гість, повинні запропонувати тему для дискусії. Це теж наш звичай. Як правило, ми вибираємо яку-небудь релігійну тему, але це не обов’язково. Про що ви хотіли б поговорити?

— П-поговорити? — пробурмотів я, намагаючись витрусити з голови малюнок килима у мене під ногами, який заважав мені нормально бачити обличчя.

— Так, Ліне. Запропонуйте тему для розмови. Ну, наприклад, життя і смерть, любов і ненависть, відданість і зрада,— пояснив Абдул Гані.— У нас тут щось на кшталт дискусійного клубу. Ми зустрічаємося принаймні раз на місяць і, покінчивши з діловими й особистими питаннями, розмовляємо на всякі філософські теми. Так ми розважаємося. А сьогодні у нас в гостях англієць, і він повинен дати нам тему для дискусії англійською мовою.

— Я, взагалі-то, не англієць.

— Не англієць? А хто ж? — з підозрою запитав Маджид.

Це було добре запитання. Згідно з фальшивим паспортом, захованим в моєму рюкзаку в нетрищах, я був громадянином Нової Зеландії. На візитних картках у мене в кишені було написано, що я Гілберт Паркер із Сполучених Штатів Америки. Селяни села Сундер зробили з мене індійця Шантарама. У нетрищах мене звали Лінбабою. А у себе на батьківщині я був відомий як людина, котру розшукує поліція. «Але чи можу я тепер вважати Австралію своєю батьківщиною? — запитав я себе.— І чи є у мене батьківщина взагалі?»

І, поставивши собі це запитання, я зрозумів, що вже знаю відповідь. Якщо батьківщина — це країна, яку ми любимо всім серцем, то моєю батьківщиною була Індія. Але для неї я був такою ж переміщеною особою без підданства, як і тисячі афганців, персів та інших людей, що втекли у цю країну і спалили по собі мости, одним з тих вигнанців, які, сподіваючись на майбутнє, закопали своє минуле в ґрунті власного життя.

— Я австралієць,— відповів я, вперше за весь час перебування в Індії визнавши цей факт.

Мій внутрішній голос підказував, що Хадербгая краще не обманювати.

— Дуж-же цікаво!..— відгукнувся Абдул Гані, звівши одну брову і багатозначно кивнувши Хадербгаю.— То яку ж тему ви обрали, Ліне?

— Будь-яку тему? — запитав я, намагаючись виграти час.

— Таку, яка вам подобається. Минулого тижня ми обговорювали тему патріотизму — зобов’язання людини перед Господом і перед своєю країною. Тема вельми цікава. А що запропонуєте нам сьогодні ви?