Розділ «Частина II»

— Не знаю. Справа тут не тільки в сексі. Звісно, у неї працюють найвродливіші дівчата в Бомбеї і вона навчає їх найвитонченішим трюкам, але люди йшли б до неї, навіть якби у неї не було всіх цих красунь. Не знаю чому. Я приводила чимало клієнтів до мадам Жу, і декому навіть вдавалося поговорити з нею крізь ґрати, як і мені, але все одно я нічого не розумію. Вони полишають Палац з таким виглядом, ніби були на аудієнції у Жанни д’Арк. Вона їх надихає. Але мене — нітрохи. Мене завжди кидало в дрож від неї.

— Вона тобі не подобається?

— Набагато гірше, Ліне. Я ненавиджу її. Ненавиджу настільки, що бажаю їй смерті.

Тепер настала моя черга поринути в мовчання. Огорнувшись ним неначе шаллю, я дивився на мальовничу вуличну метушню, що пропливала за вікном повз її м’яко окреслений профіль. По правді кажучи, таємниця мадам Жу не дуже хвилювала мене — я цікавився нею, бо мусив виконати прохання Карли. Я кохав цю прегарну швейцарку, що сиділа поряд зі мною, та вона й сама була неабиякою таємницею. Мене цікавило, як вона потрапила до Бомбея, чому має справи з цією страшною мадам Жу і чому ніколи не розповідала про себе. Та хоч як мені кортіло дізнатися все про неї, я не міг її розпитувати. Я не мав права вимагати від неї повної відвертості, тому що не відкривав їй власних секретів. Я збрехав їй, сказавши, що я родом з Нової Зеландії і у мене немає рідні. Навіть мого справжнього імені вона не знала. Я був закоханий в неї, але почувався зв’язаним цією брехнею по руках і ногах. Вона цілувала мене, і це було чудово. Щиро і чудово. Але що означав цей поцілунок: початок чогось чи кінець? Я всією душею сподівався, що справа, у зв’язку з якою ми їхали в цьому таксі, зблизить нас, розіб’є стіну поміж нами, зведену з секретів і обманів.

Я усвідомлював усю складність завдання, яке мені належало виконати, як і те, що наш обман може розкритися і мені доведеться визволяти Лайзу з Палацу силоміць. Я був готовий до цього. Під сорочкою у мене за поясом був у шкіряних піхвах ніж із довгим і гострим лезом. Я міг упоратися з двома супротивниками. У в’язниці мені траплялося брати участь в ножових бійках. Ніж — стара і примітивна зброя, але в руках людини, яка уміє з ним поводитися і не боїться увіткнути його в свого ближнього, він поступається за ефективністю хіба що пістолету. Сидячи у таксі, я без зайвих емоцій внутрішньо готувався до сутичок. Ліва рука у мене повинна бути вільною, щоб мати можливість вивести або витягнути Карлу з Лайзою з Палацу, а правою я повинен буду пробивати нам шлях. Я не відчував страху. Я знав: якщо доведеться битися, я дубаситиму, різатиму і колотиму не замислюючись.

Таксистові нарешті пощастило вибратись із затору; пірнувши під естакаду, він наддав газу і помчав широкою вулицею. Вітерець приніс нам прохолоду, і наше волосся, що намокло від поту, відразу ж висохло. Карла викинула недопалок «біді» у вікно і почала порпатися в лакованій шкіряній сумочці на довгому ремені, аж дістала самокрутку і запалила.

— Мені треба отямитися,— сказала вона, глибоко затягнувшись.

Авто наповнили пахощі гашишу. Зробивши декілька затяжок, вона простягнула цигарку мені.

— Гадаєш, це допоможе?

— Може, й ні.

Кашмірський гашиш був міцний, і я відчув, як розслаблюються м’язи шиї, плечей і живота. Водій демонстративно втягнув носом повітря і обернув люстерко так, щоб видно було, що відбувається на задньому сидінні. Я віддав цигарку Карлі. Вона затягнулася ще пару разів і запропонувала її водієві.

— Чарас піта? — запитала вона.— Ви палите чарас?

— Га, мунта! — засміявся він, з радістю беручи цигарку.— Ще б пак! — Викуривши цигарку до половини, він повернув її нам.— Ачга чарас! Вищий клас! У мене є американська музика, диско. Класне американське диско. Вам сподобається!..

Він вставив касету в плеєр і ввімкнув його на повну гучність. За декілька секунд динаміки оглушили нас піснею «Sister Sledge» «Ми одна сім’я». Карла радісно закивала. Водій стишив звук і запитав, чи подобається нам музика. Карла у відповідь знову схвально кивнула і дала йому цигарку. Він повернув регулятор, довівши його до максимуму. Ми палили і підспівували, а за вікном линули тисячоліття — там пропливали вози, запряжені буйволами, а в дорогих крамницях бізнесмени обирали собі нові суперпотужні комп’ютери.

Під’їхавши до Палацу, водій загальмував біля відчиненої забігайлівки і, тицьнувши в її бік великим пальцем, сказав Карлі, що чекатиме її в цьому місці. Я добре вивчив бомбейських таксистів і розумів, що пропозиція почекати продиктована особливим ставленням водія до Карли, а не бажанням заробити зайву рупію. Вона йому сподобалася. Мені вже не вперше траплялося спостерігати, як швидко Карлі вдається зачарувати людей. Звісно, вона була молода і вродлива, але водія завоювала перш за все своїм гарним хінді і тим, як вона на нім говорила. У Німеччині таксист теж був би приємно здивований тим, що іноземець говорить його мовою, і, можливо, навіть сказав би йому про це. А може, і нічого не сказав би. Те ж саме могло б статися у Франції, Америці чи Австралії. Але на індійця це справляє незабутнє враження, і якщо йому сподобається в тобі ще щось — твої очі, усмішка або те, як ти реагуєш на жебрака, що підійшов,— ти відразу станеш для нього своєю людиною. Він буде готовий зі шкіри пнутися, щоб догодити тобі, піде на ризик заради тебе, може навіть зробити щось небезпечне і незаконне. Якщо ти даси йому адресу, що не викликає довіри, на зразок цього Палацу, він чекатиме на тебе — хоч би для того, щоб переконатися, що з тобою нічого не сталося. Ти можеш вийти за годину і не звернути на нього ніякої уваги, а він посміхнеться і поїде задоволений. Подібне відбувалося зі мною кілька разів у Бомбеї й ніколи — в інших містах. Це одна з п’яти сотень причин, з яких я люблю індійців,— якщо вже ти їм сподобався, вони підуть за тобою не замислюючись і до краю. Карла сплатила водієві за проїзд, додала чайові і сказала, щоб він не чекав нас. Але ми обоє знали, що він чекатиме.

Палац був чималою триповерховою кам’яницею з трьома фасадами. На вікнах були чавунні ґрати у вигляді акантового листя. На кам’яних архітравах над дверима і вікнами видніли п’ятикутні зірки. З правого боку палац огинала галерея; кожен другий камінь на рогах від землі до самого даху був обтесаний у вигляді гранчастого діаманта. По всій довжині третього поверху тягнувся засклений балкон, запнутий бамбуковими жалюзі.

Ми опинилися в довгому прохолодному коридорі. Тут було темніше, ніж надворі, м’яке світло ллялося з ліхтаря у формі лілій. Стіни були обклеєні шпалерами — нечастий випадок у Бомбеї з його вологим кліматом; на них виднів квітковий орнамент у дусі Вільяма Моріса[69] в оливково-зелених і тілесно-рожевих тонах. Повітря було насичене запахом квітів і пахощів; обабіч коридору видніли зачинені двері, за якими стояла могильна тиша, немов стіни в кімнатах були оббиті повстю.

Біля входу нас зустрів високий худий чолов’яга. Його тонке червоно-коричневе волосся було заплетене в довгу косу, що доходила йому до стегон. Бліде обличчя було безброве, а вії такі густі, що я подумав був, чи не штучні вони.

— Привіт, Раджане,— сказала Карла крижаним тоном.

— Рам-Рам[70], міс Карло,— відповів він традиційним індуським вітанням.— Мадам зараз прийме вас. Я принесу прохолодні напої.