Розділ «Частина II»

Він зробив крок убік і жестом запросив нас піднятися по сходах, що починалися в кінці коридору. Пальці його простягнутої руки були забруднені хною. Таких довгих пальців я не бачив більше ні у кого.

— У Раджана моторошний вигляд,— пробурмотів я, коли ми з Карлою відійшли.

— Він один з двох камердинерів і охоронців мадам Жу. Євнух, кастрат. І набагато страшніший, ніж здається! — прошепотіла вона, трохи спантеличивши мене.

Ми піднялися на другий поверх по широких сходах з поруччям і балясиною з тикового дерева. На стінах висіли портрети і фотографії в рамках. У мене виникло враження, ніби в домі є й живі люди, що ховаються за замкненими дверима. Стояла глибока тиша.

— Тихо, як у склепі.

— Пора сієсти, від другої до п’ятої. Але зараз навіть тихіше, ніж завжди, тому що вона чекає на тебе. Ти готовий?

— Так. Готовий.

— Тоді вперед.

Двічі постукавши в двері, вона обернула клямку, і ми увійшли до маленького квадратного приміщення. У нім не було нічого, крім килима на підлозі, кремових мереживних штор на вікнах і двох великих плоских подушок. Крізь штори в кімнату просягало вечірнє світло. Голі стіни брунатної барви, в одній з них над плінтусом були металеві ґрати. Ми опустилися на подушки, стоячи навколішки перед ґратами, як на сповіді.

— Я невдоволена тобою, Карло,— мовив голос, що змусив мене здригнутися.

Я глянув уперед, але нічого не побачив. Мадам Жу була невидима.

— А я не люблю, коли щось викликає моє невдоволення.

— Задоволення — це міф,— сердито кинула Карла.— Воно придумане для того, щоб змусити нас купувати речі.

Мадам Жу засміялася. Це було булькання людини з хворими бронхами.

— Ох, Карло, Карло, мені тебе не вистачає. Але ти уникаєш мого товариства. Я вже і не пам’ятаю, коли востаннє бачила тебе. Я все-таки думаю, що ти звинувачуєш мене в тому, що сталося з Ахмедом і Кристиною, хоч ти і запевняєш, що це не так. Чи можу я повірити, Що ти не тримаєш на мене зла? А зараз ти хочеш відібрати у мене мою улюбленицю.

— Це батько хоче забрати її, мадам,— відповіла Карла вже м’якшим тоном.

Авжеж, авжеж...

Вона промовила це слово так, ніби то була смертельна образа.

— Ваш напій, міс Карло,— озвався Раджан, і я мало не підскочив від несподіванки.

Він підкрався ззаду мов кіт. На мить я зазирнув у мерехтливу чорноту його очей. Обличчя його було безпристрасне, але в очах виразне проглядала холодна і безмежна ненависть. Я був спантеличений і загіпнотизований цією ненавистю і відчув незрозуміле збентеження.