Розділ «Частина II»

— Я не жартую. Ти не повинен її недооцінювати. Коли вона переїхала шість років тому до Бомбея, за нею була низка трупів. У її палаці в Делі виявили двох людей з перерізаним горлом — інспектора поліції і ще когось. Слідство зайшло в глухий кут, коли один зі свідків звинувачення безслідно зник, а другий повісився вдома. Вона може робити майже все, що їй надумається, тому що знає: їй все зійде з рук. Отже якщо ти не хочеш з нею зв’язуватися, то у тебе ще є час відмовитися.

Ми сиділи в таксі, пробиваючись крізь транспортний корок біля Сталевого ринку. Між автомобілями і автобусами лавірували сотні дерев’яних возів, що з вантажем перевершували за розмірами будь-яке авто. В кожен з них було запряжено по шість босоногих індійців. На центральних алеях Сталевого базару було зосереджено безліч крамниць, що торгували залізяччям,— від гасових плиток до кухонних мушель,— а також всілякою продукцією з чавуну і листового металу, необхідною будівельникам і оздоблювачам. Крамниці виставляли на огляд безліч відполірованих до блиску виробів, розташувавши їх так майстерно й оригінально, що туристи, як правило, не могли утриматися від того, щоб не відобразити їх на фотоплівці. Позаду цього гламурного комерційного фасаду ховалися закутки, де в чорних від сажі печах люди гарували за копійки.

Вікна були відчинені, та до салону не залітав навіть найменший подих вітру. Дорогою ми заїхали до Карли, де я поміняв свої джинси і футболку на чорні штани, накрохмалену білу сорочку і черевики. Карла мені ще й краватку пов’язала.

— Понад усе мені хочеться скинути з себе ці ганчірки,— пробурчав я.

— Вони тобі не подобаються? — запитала Карла.

— Все тіло свербить.

— Ти звикнеш до них.

— Сподіваюся, ми не розіб’ємося. Страшно навіть уявити, як виглядатиме мій труп у цьому вбранні.

— Одяг сидить на тобі дуже добре.

— Скоріше б усе це скінчилося.

— Ти так вередуєш через цей костюм! — усміхнувшись, мовила вона.— Така розбірливість свідчить про надмірну пиху.

— Я не розбірливий, я просто терпіти не можу ганчірки.

— Навпаки, ти дуже любиш їх, надаєш одягу дуже великого значення.

— Здрастуйте! У мене й одягу того — джинси, черевики, одна сорочка, дві футболки і пара лунгі. Весь мій гардероб уміщається на одному цвяху в моїй хатині.

От-от. Ти надаєш одягу такого значення, що не можеш носити нічого, крім декількох речей, які здаються тобі гідними цього.

Я покрутив шиєю в тісному незручному комірі.

— Навряд чи можна назвати ці речі гідними, Карло. До речі, чому це у тебе удома стільки чоловічого одягу?

— Їх забули два хлопці, що жили останнім часом зі мною.

— Так поспішали, що навіть одяг лишили?

— Так.