Розділ «Частина II»

— Ну і нехай,— розсміявся я.— Мені це навіть подобається.

— Ну гаразд, я піду. Я піду, щоб водити таксі мого двоюрідного брата Шанту.

— Дуже добре.

— Ну, гаразд тоді. Я піду.

Він пішов, і я лишився сам. Надворі лунав гамір: розхвалювали свій товар мандрівні перекупники, гралися дітлахи, сміялися жінки, ревла музика з гучномовців, а ще було чутно виття, скигління і галас різної звіроти. У зв’язку з наближенням сезону дощів притулку в нетрищах шукали мандрівні актори та дресирувальники. У нас поселилися заклинателі змій, фахівці з розведення папуг і цілий гурт акторів з мавпами. Привели також коней, які зазвичай паслися на великій луці біля матроських казарм; їхні господарі спорудили для них стайні. Були в нас кози, вівці і свині, кури, воли і буйволи, а також один слон і один верблюд. Наше селище стало справжнім Ковчегом Ноя, де всі ці звірі рятувалися від прийдешнього потопу.

Ніхто не заперечував проти того, щоб надати їм притулок, але ця звірота завдавала неабияких клопотів. Першої ж ночі втекла мавпа. Пострибавши по дахах, пустунка залізла до хати, де зупинилися заклинателі змій зі своїми вихованцями. Кобри містилися в плетених корзинах, закритих бамбуковими покришками, які були придавлені великими каменями. Мавпа скинула камінь і зняла покришку. Побачивши там трьох зміюк, вона злетіла на дах хатини і почала волати, розбудивши заклинателів. Вони відразу ж підняли тривогу:

— Сап алла! Сап алла! Сап! — (Змії йдуть! Змії!)

У джопадпаті почався кінець світу. Люди похапали гасові лампи і смолоскипи й били киями по всьому, що бачили в напівтемряві,— як правило, це були ноги інших мисливців. Перелякана юрба, що сахалася туди й сюди, розвалила декілька хатин. Врешті-решт Казиму Алі вдалося навести відносний лад. Зібравши всіх заклинателів, він поділив їх на дві бригади, які почали прочісувати територію, поки не знайшли утікачок і не повернули їх у кошик.

Мавпи володіли безліччю корисних навичок і, крім всього іншого були злодюжками найвищої кваліфікації. Наше селище було зоною вільної крадіжки. Двері не замикалися, ніхто нічого не ховав — просто рай для хвостатих грабіжників. Щодня їхні хазяї розкладали на столі перед своєю хатиною різноманітні предмети домашнього Ужитку, що самі опинилися в їхньому домі. Надто ж уподобали мавпи скляні і мідні браслети, що їх носили майже всі дівчата в нетрищах. Дресирувальники накупили мавпам цілу купу дрібничок, їхні волохаті лапи були понизані дешевими браслетами і каблучками, але це не допомагало: мавпи не могли погамувати пристрасті до викрадання чужої біжутерії.

Казим Алі вирішив, що треба прив’язати до кожної мавпи по дзвонику, який попереджав би про їхнє наближення, та ці створіння з разючою винахідливістю навчилися позбуватися дзвіночків або заглушати їхній дзвін. Одного разу я бачив, як у сутінках біля моєї хатини, злодійкувато озираючись, пройшли на задніх лапах дві мавпи. Одній вдалося якимсь чином скинути дзвоник зі своєї шиї, і вона притримувала двома передніми лапами дзвоник на шиї своєї подруги. І все ж дзвоники допомогли — рівень мавпячої злочинності помітно знизився.

Крім цих мандрівних акторів, наше селище було притулком і для людей, що жили на довколишніх вулицях. Їх називали вуличними поселенцями, оскільки вони влаштовувалися на будь-якому шматочку незайнятої землі, а то і просто на тротуарі, якщо при цьому залишалося місце і для пішоходів. З-поміж усіх бомбейських безхатченків вони були в найгіршому становищі, тож шукали порятунку в нетрищах.

Ті люди були з різних куточків Індії — асамці й тамільці, карнатаканці, каннадці й гуджаратці, втікачі з Трівандрама, Біканера і Конарака. Перед дощами ті бідолахи залазили у всі шпарини переповненого селища: займали крамниці, комори і клітки з тваринами, вбиральні й проходи поміж хатинами, тож на кожну людину залишалося не більше двох квадратних метрів житлової площі.

Тіснява створювала додаткові незручності і певну напруженість у стосунках між людьми, але в цілому до цих непрошених гостей ставилися поблажливо. Я жодного разу не чув, щоб хто-небудь з постійних мешканців висловлював незадоволення і пропонував їм ушиватися геть. Єдина серйозна проблема, пов’язана з присутністю вуличних поселенців, виникла за межами селища. Зазвичай вони купували все, що їм було потрібно,— яйця, молоко, чай, цигарки, овочі, гас, дитячий одяг — в довколишніх крамницях, а переселившись у нетрища, зазвичай учащали до крамничок, розташованих в самому селищі. Ті крамнички торгували харчами, одягом, горілкою, гашишем, гасом і навіть електроприладами. Зрозуміло, міським торговцям не подобалося різке скорочення товарообігу: що більше вуличних поселенців переходило до нетрищ, то дужче лютували гендлярі. Об’єднавшись із місцевими землевласниками, торговцями нерухомістю і всіма, кого не влаштовувало розростання нетрищ, вони найняли дві банди, які перешкоджали постачанню товарів у наші крамниці. Бандити нападали на власників крамниць, коли ті перевозили городину, рибу чи галантерею, псували товар і навіть били людей.

Мені траплялося надавати медичну допомогу місцевим жителям, що зазнали нападу. Бандити попередили, що обливатимуть людей кислотою. Звертатися в поліцію було марно — поліціянти дивилися на ці безчинства крізь пальці, і мешканцям нетрищ довелося розробити власну систему оборони. Казим Алі сформував дитячі бригади для спостереження, а також декілька батальйонів міцних парубків, які супроводжували товар.

Між ними і найманцями-зарізяками вже відбулося декілька сутичок, і всі розуміли, що з настанням сезону дощів їх буде ще більше. Напруга росла. Проте війна, розв’язана міськими торговцями, не бентежила власників наших крамничок. Їхня популярність лише зросла, вони стали мало не героями, тож розширили асортимент товарів і знизили ціни. Наше селище було живим організмом і у відповідь на зовнішню загрозу виробляло антитіла: посилену солідарність, мужність і дивовижну любов, яка виникає в екстремальних ситуаціях і яку ми зазвичай пов’язуємо з інстинктом виживання. Якби селище припинило існувати, людям нікуди було б подітися.

Одним із тих парубків був робітник на ймення Нареш, який працював на будівельному майданчику. Йому було дев’ятнадцять років. Коли мої друзі й сусіди пішли проводжати Кано і його господарів, він постукав у мої двері і, не чекаючи запрошення, увійшов.

— Привіт, Лінбаба,— поздоровкався він по-англійському.— Кажуть, ти тут обнімаєшся з ведмедями.

— Привіт, Нарешу. Як твоя рука? Хочеш, щоб я оглянув її?

— Так, якщо у тебе є час,— перейшов він на свою рідну маратхі.— У мене перерва в роботі, але хвилин за п’ятнадцять-двадцять мені треба повернутися. Якщо ти зараз зайнятий, то я прийду іншим разом.

— Ні, я вільний. Проходь, сідай.