Розділ «Частина I»

Спочатку селяни танцювали й дуріли під дощем. Одні взяли мило і купалися під цим небесним душем. Інші попрямували в місцевий храм, щоб помолитися богові. Треті поспішали залатати діри в дахах і поглибити рівчачки біля кожної стіни. У дверях кожного будинку юрмилися люди, і кожен спалах блискавки вихоплював з темряви подив і захват на їхніх обличчях.

За цим багатогодинним потопом настало таке ж тривале затишшя. Час від часу вилазило сонце, і пара клубками піднімалася з нагрітої землі. Десять днів повторювалося те саме: злива і період спокою, неначе мусони випробовували село на міцність перед рішучим штурмом.

А як пішов справжній дощ, то ллявся він сім днів і ночей. На сьомий день, коли цей потік трохи ущухнув, я пішов на річку попрати одяг. Хотів був узяти мило, що лежало на камені, аж раптом побачив що камінь пішов під воду. Протягом декількох секунд вода, що омивала мої ступні, піднялася до самих колін, а потім сягнула по пояс.

Я перелякано виліз на берег і побіг у село. Дорогою я двічі зупинявся, спостерігаючи, як піднімається вода. Річка вийшла з берегів і почала заливати навколишню рівнину, наближаючись до села.

— Повінь! Повінь іде! — закричав я на ламаному маратхі.

Побачивши, що я так перелякався, та не розуміючи, що ж сталося, селяни, що зібралися навколо мене, вирішили покликати Прабакера, щоб з’ясувати, в чому справа.

— Що з твоїм станом, Ліне? Люди дуже турбуються за нього.

— Річка вийшла з берегів! Віна скоро затопить село!

Прабакер усміхнувся.

— Ну що ти, Ліне. Такого не буде.

— Та кажу ж тобі! Я бачив на власні очі. Ця чортова річка вже затопила всі береги!

Прабакер переклав мої слова односельцям. Всі розвеселилися.

— Чому ви смієтеся? — закричав я, геть збитий з пантелику.— Це ж не жарти!

Це ще більше розсмішило їх. Вони почали ляскати мене по плечах і гладити. Потім натовп на чолі з Прабакером повів мене назад до річки.

Річка тим часом була вже за кількасот метрів од села і перетворилася на справжнісіньке море. Поки ми стояли, спостерігаючи цю картину, наш одяг промок, а річка подвоїла свій натиск і з кожною секундою захоплювала дедалі більшу територію.

— Бачиш ці палички, Ліне? — запитав Прабакер поблажливо-заспокійливим тоном, який страшенно мене дратував.— Це кілочки для гри з повінню. Пам’ятаєш, коли їх встромляли в землю Сатиш, Пандій, Нараян і Бгарат? Пам’ятаєш?

Авжеж, я пам’ятав. За декілька днів до цього потопу влаштували щось подібне до лотереї. На маленьких клаптиках паперу написали імена всіх жителів села — сто дванадцять імен — і запхнули їх у великий глиняний горщик, що називався матка. Витягнути з горщика шість папірців з іменами тих, хто виграв, доручили маленькій дівчинці. Все село, що з цікавістю спостерігало за цією операцією, привітало щасливчиків аплодисментами.

Їх було шестеро, і вони мали право забити в землю палиці завдовжки з метр. Таке ж право надали, без участі в лотереї, трьом найстарішим жителям села. Вони вибрали місце, і їхні молодші односельці забили ті палиці. До кожного кілочка прикріпили прапорець з ім’ям людини, що закопала його, після чого всі розійшлися по домівках.

Я сидів під деревом і складав словничок тих слів на маратхі, які щодня чув у селі. Зайнятий своєю справою, я не звернув особливої уваги на ту лотерею і не поцікавився, що вона означає.

Тепер, коли ми спостерігали за водою, що підкрадалася до нас, Прабакер пояснив, що кілочки — це гра, яку вони влаштовують щороку під час повені. Трьом найстаршим жителям села і шістьом щасливцям дається шанс угадати, до якого місця цього року дістанеться вода.