Розділ «Частина I»

— Ти повинен ставитися до них із симпатією, Ліне. Якщо вони повісять правильну табличку, ніхто не підійде до них поговорити, і їм буде дуже нудно.

— Ну, тепер все зрозуміло,— саркастично кинув я.— Ми бігаємо тут від автобуса до автобуса, щоб водіям не було нудно.

— Я ж знав, Ліне, що ти зрозумієш. У тебе дуже добре серце в твоєму тулубі.

Нарешті ми вибрали потрібний автобус. Водій зі своїм помічником розпитували пасажирів, куди вони їдуть, і лише після цього пропускали їх, садовлячи позаду тих, що мандрували далі. Прохід між сидіннями швидко заповнювався дітьми, домашніми тваринами і багажем, який нагромаджувався аж до стелі.

Я сидів у проході й активно брав участь у повітряному транспортуванні вантажів, передаючи назад усе, що їхало далеко,— від багажу до дітей. Молодий селянин, що зібрався був передати мені свої речі, завагався, побачивши мої сірі очі, та коли я всміхнувся йому і похитав головою, він усміхнувся у відповідь і довірив мені свої лахи. Незабаром усі пасажири всміхалися мені й хитали головами, а я робив те саме, аж автобус нарешті рушив з місця.

Оголошення над головою водія, написане великими червоними літерами англійською і маратхі, сповіщало, що в автобусі категорично забороняється перевозити більше сорока восьми пасажирів. Але нікого, схоже, не турбувало, що в салон напхалося душ із сімдесят, та ще й багажу було тонн дві чи й три. Старий «Бедфорд» важко погойдувався на зношених ресорах. Його підлога, стеля і стіни загрозливо рипіли і стогнали, а гальма аж вищали, коли на них натискала нога водія, проте за містом він примудрився збільшити швидкість до вісімдесяти-дев’яноста кілометрів за годину. Дорога була вузька, з одного боку вона переходила в кручу, а з другого постійно траплялися перехожі зі своєю худобою; водій хоробро атакував кожен закрут, огинаючи його з карколомною швидкістю. Зрозуміло, нудьгувати під час такої мандрівки було ніколи, не кажучи вже про те, щоб трохи подрімати.

За три години ми виїхали на гребінь гірського перевалу, за яким видніло широке плато, частина Деканського плоскогір’я, і спустилися в родючу долину. Подякувавши Богу за те, що він зберіг нам життя, ми з Прабакером вилізли біля якогось пошарпаного прапорця, що звисав з миршавого дерева. Місцина була глуха і занедбана, та за часину з’явився інший автобус.

— Гора каун гайн? — поцікавився водій, коли ми видерлися на підніжку.— Що це за білий?

— Маза митра агей,— відповідав Прабакер, марно намагаючись приховати свою гордість під удаваною байдужістю.— Це мій друг.

Розмова відбувалася на маратхі, мові штату Махараштра, столицею якого є Бомбей. Я небагато зрозумів з цієї розмови, але протягом наступних місяців, проведених в селі, так часто чув ті ж самі запитання і відповіді, що вивчив більшість їх напам’ять.

— Що він тут робить?

— Він їде до мене в гості.

— Звідки він?

— З Нової Зеландії.

— З Нової Зеландії?

— Так. Це в Європі,— пояснив Прабакер.

— У цій Новій Зеландії багато грошей?

— Так, повно. Вони там купаються в золоті.

— Він говорить на маратхі?

— Ні.