Розділ «Частина I»

— Я думав про «Леопольд».

— Страшний заклад,— кивнув він, труснувши густими кучерями.— Не можу собі простити, що так люблю його.

Повз нас пройшло двоє чоловіків у бахматих штанах і темно-зелених жилетах поверх сорочок, що сягали аж до стегон. Дідьє подивився на них, і коли вони кивнули йому, широко посміхнувся і помахав у відповідь.

— Небезпечні люди,— пробурмотів Дідьє, з тією ж усмішкою дивлячись їм у спину.— Афганці. Той менший, Рафік, торгував книжками на чорному ринку.

— Книжками?

— Паспортами. Раніше він був дуже великим цабе, а зараз займається переправленням дешевого героїну через Пакистан. Заробляє на цьому значно більше, але зуб на тих, хто випер його з книжкової справи, все ж таки має. Тоді поклали чимало людей — його людей.

Ніби почувши його слова — хоч цього ніяк не могло бути,— афганці раптом обернулися і похмуро зиркнули на нас. Хтось за їхнім столиком нахилився до них і промовив щось, показавши на Дідьє, а потім на мене. Обидва афганці зосередили всю увагу на мені.

— Так, чимало людей поклали,— повторив Дідьє, продовжуючи широко усміхатися, аж афганці одвернулися від нас.— Я нізащо не став би заходити з ними в гендель, якби тільки вони не вели його так блискуче.

Він говорив куточком рота, наче в’язень під поглядом охоронця. Це виглядало досить кумедно. В австралійських в’язницях це називалося «відкрити бічний клапан», і мені згадалася моя тюремна камера. Я знов почув металевий скрегіт ключа в замку, відчув запах дешевої дезінфекції і дух вогких мурів. Отакі спалахи спогадів часто бувають у колишніх зеків, копів, солдатів, пожежників, водіїв «швидкої допомоги» — у всіх тих, хто має нелегкий життєвий досвід. Іноді ці спогади неочікувано спалахують у таких невідповідних місцях і ситуаціях, що викликають природну реакцію у вигляді дурнуватого реготу.

— Гадаєш, я жартую? — спалахнув Дідьє.

— Ні-ні, зовсім не гадаю.

— Все так і було, запевняю тебе. Розв’язалася невелика війна за панування в цій сфері. Глянь, он і переможці з’явилися — Байрам і його хлопці. Він іранець. У цій справі він був головним виконавцем, а працює він на Абдула Гані, який у свою чергу працює на одного з найбільших мафіозі в цьому місті, Абделя Хадер Хана. Вони виграли цю війну і взяли в свої руки всю торгівлю паспортами.

Він непомітно кивнув на гурт молодиків у модних джинсах і піджаках, що увійшли до залу крізь одну з арок. Перш ніж зайняти столик біля дальньої стіни, вони підійшли до метрдотеля, щоб висловити свою повагу. Головним у них був гладкий чоловік років тридцяти. Підвівши вгодовану життєрадісну пику над головами своїх супутників, він окинув поглядом залу, шанобливо киваючи або дружньо посміхаючись знайомим. Коли його погляд зупинився на нашому столику, Дідьє вітально помахав йому.

— Авжеж, кров...— промовив він, добротливо всміхаючись.— Мине чимало часу, перш ніж ці паспорти перестануть пахнути кров’ю. Мене це не стосується. У їжі я француз, в коханні італієць, а в справах швейцарець — дотримуюся нейтралітету. Одного певен: за ці паспорти буде пролито ще багато крові.

Поглянувши на мене, він кліпнув очима, ніби хотів одігнати мару.

— Схоже, я напився... Замовмо ще.

— Замовляй собі. Мені вистачить того, що лишилося. А скільки коштують ці паспорти?

— Від сотні до тисячі. Доларів, зрозуміло. Хочеш купити?

— Та ні.

— Так само кажуть «ні» бомбейські гендлярі, що промишляють золотом. Їхнє «ні» означає «може бути», і що категоричніше воно звучить, то вірогідніше «може бути». Коли тобі потрібен буде паспорт, звертайся до мене, і я роздобуду його — за невеликі комісійні, певна річ.