Розділ «Частина I»

Тієї першої ночі в Бомбеї я ще не знав всього цього. Я діяв, підкоряючись інстинкту, спокушаючи долю. Я не знав, що вже віддав своє серце цій жінці й цьому місту. І в тому щасливому невіданні поринув у спокійний сон.

Розділ 2

Карла з’явилася в «Леопольді» о звичайній порі, й коли вона зупинилася біля сусіднього столика перекинутися словом з друзями, я вже вкотре спробував був знайти порівняння для того зеленого полум’я, що вирувало в її очах. Мені згадувалося шляхетне каміння, зелене листя й теплі морські обмілини на коралових островах, та живі смарагди її очей в золотавій сонячній оправі сяяли набагато м’якше, ніж будь-які барви на світі. Врешті я таки знайшов природну зелень, що ідеально відповідала кольору її прегарних очей, але сталося це за декілька місяців після того вечора в «Леопольді». І з незрозумілої причини я не сказав їй про це. Тепер я дуже шкодую, що промовчав, і Минуле відбивається в нашій свідомості відразу двома дзеркалами: одне яскраве, в нім видно те, що ми колись сказали чи зробили, а друге темне, наповнене тим, чого ми не сказали чи не зробили, і вже ніколи не дістанемо змоги виправити цю помилку. Сьогодні я розумію, що від самого початку, в перші тижні нашого знайомства — можливо, саме того вечора — повинен був знайти слова, щоб сказати їй головне — сказати, що вона мені подобається.

А вона мені подобалася, і подобалося мені в ній усе. Гельветська[15] мелодійність її швейцарсько-американської англійщини, і те, як вона поволі відкидала коси великим і вказівним пальцями, коли була чим-небудь роздратована. Її проникливі, дошкульні слова, і її манера м’яко й невимушено торкатися пальцями людини, що їй подобалася,— вона так робила, коли проходила повз ту людину чи сідала поруч із нею. Мені подобалось, як довго вона дивилася мені в очі, не переходячи ту грань, коли це могло збентежити, а потім усміхалася, пом’якшуючи виклик, проте не відводила погляду. Так само дивилася вона у вічі всьому світові, й це теж подобалося мені, бо я теж ставився до того світу вороже. Світ хотів убити мене або зловити. Він хотів посадити мене в клітку, з якої я втік, тому що «хороші хлопці» у формі охоронців, що отримували зарплатню за свою роботу, припинали мене до стіни і били, ламаючи кістки. Може, світ і мав рацію, намагаючись мене ув’язнити. Може, я і не заслуговував на краще. Але придушення особистості, як свідчать психологи, викликає у деяких людей опір, і я все своє життя чинив той опір світові.

«Ми зі світом розірвали стосунки,— сказала мені якось Карла в перші місяці нашого знайомства.— Він намагається знов налагодити їх, але я не піддаюся. Напевно, я не вмію прощати». Я і сам здогадався про це — з найпершої хвилини я знав, що вона дуже схожа на мене. Я бачив у ній рішучість, що переростала майже в жорстокість, хоробрість, що мало не переростала в шал, і несамовите прагнення любові. Я розумів усе це, але не сказав їй ні слова. Я не сказав їй, як вона мені подобається. Після тієї втечі попервах мені наче заціпило, я був ніби контужений нещастями, що вторглися в моє життя. Моє серце перебувало десь у самісінькій глибині, у тиші. Ніхто не міг і ніщо не могло мене серйозно поранити. Ніхто не міг і ніщо не могло зробити мене по-справжньому щасливим. Я був жорстоким і крутим, а це, мабуть, найгірше, що може статися з людиною.

— Ти стаєш завсідником закладу,— пожартувала вона, сідаючи за мій столик і скуйовдивши мені чуприну пальцями.

Мені страшенно подобалося, коли вона так робила,— це свідчило, що вона розуміє мене і розуміє, що я не ображуся. Мені тоді було тридцять, я був гінкий, широкоплечий, з могутніми грудьми і великими руками. У людей нечасто виникало бажання скуйовдити мені чуба.

— Так, мабуть.

— Як сьогоднішня екскурсія з Прабакером? Цікаво було?

— Він возив мене на острів Гхарапурі, показав печери.

— Гарне місце,— відгукнулася вона, дивлячись на мене, але думаючи про щось своє.— Тобі треба подивитися печери в Аджанті і Еллорі, якщо трапиться нагода. Я одного разу провела цілу ніч в одній з печер Аджанти. Їздила туди з моїм босом.

— З твоїм босом?

— Так, з босом.

— Він європеєць, твій бос, чи індієць?

— Та, власне, ні те, ні те.

— Розкажи мені про нього.

— Навіщо? — насупившись, запитала вона.

Я сказав це тільки для того, щоб продовжити розмову, утримати її біля себе, і настороженість, що виявилася в її різкому короткому питанні, здивувала мене.

— Та просто так,— усміхнувсь я.— Мене цікавить, як люди влаштовуються тут на роботу, яким чином заробляють, от і все.

— Я зустріла його п’ять років тому в літаку, коли летіла з Цюріха,— відповіла вона, дивлячись на свої руки і начебто заспокоївшись.— У мене був квиток до Сингапура, але до того моменту, коли ми приземлилися в Бомбеї, він умовив мене зійти разом з ним і влаштуватися до нього на роботу. Поїздка в печери — це було щось особливе. Він організував її для мене, виклопотавши спеціальний дозвіл, і сам відвіз мене в Аджанту. Я провела цілу ніч сама у величезній печері з кам’яними статуями Будди і тисячею кажанів, які повсякчас верещали. Я почувалася в безпеці — бос виставив охоронця біля входу в печеру. Але це було неймовірне, фантастичне відчуття. І воно допомогло мені тверезо поглянути на речі. Іноді серце перевертається у тебе саме так, як треба,— якщо ти розумієш, що я маю на увазі.