Розділ «Частина I»

— Скільки ти береш за день?

Він пустотливо поглянув на мене і надув щоки, що було, як я почав розуміти, ознакою хитрості, котра правила за підкладку його широкої привітної усмішки.

— Я беру сто рупій за день.

— О’кей.

— І туристи платять за мій обід.

— Це зрозуміло.

— І за таксі теж туристи платять.

— Так, звісно.

— І за квитки на автобус.

— Зрозуміло.

— І за чай, якщо ми п’ємо його, щоб освіжити свої персони.

— Так-так.

— І за сексуальних дівчат, якщо ми йдемо до них у прохолодну ніч, коли ми відчуваємо, що у нас набубнявіла велика необхідність.

— Гаразд, гаразд. Послухай, я заплачу тобі за цілий тиждень. Я хочу, щоб ти показав мені Бомбей, пояснив, що тут до чого. Якщо все буде добре, в кінці тижня я заплачу тобі додаткову премію. Як тобі ця ідея?

У очах у нього виблискувала усмішка, хоча голос чомусь був похмурий.

— Це твоє хороше рішення, Лінбаба. Твоє дуже хороше рішення.

— Ну, це ми побачимо,— засміявсь я.— І ще я хочу, щоб ти навчив мене деяким словам на хінді.

— О так! Я можу навчити тебе всьому, що захочеш! «Га» означає «так», «нагин» — «ні», «пані» — «вода», «кганна» — «їжа».

— Добре, добре, не все відразу. Ну що, це ресторан? Слава Богу, а то я вже вмираю з голоду.

Я хотів зайти в темний непоказний ресторанчик, але Прабакер зупинив мене. Обличчя його з якоїсь причини раптом прибрало серйозного виразу. Він проковтнув грудку в горлі, неначе не знав, як узятися до діла.