Розділ «Частина I»

Я не зовсім зрозумів ті слова, та кивнув, коли вона допитливо подивилася на мене.

— У такі моменти ти щось усвідомлюєш, відчуваєш щось нове для себе. І лише ти можеш сприймати це саме таким чином. Після тієї ночі я була упевнена, що ніколи вже не матиму такого відчуття, ніколи і ніде, окрім як в Індії. Не можу цього пояснити, та я просто знала, що я удома, в безпеці, й що все буде добре. І, як бачиш, я ще тут.

— А чим він займається?

— Хто?

— Твій бос. Що у нього за справа?

— Імпорт,— відповіла вона.— І експорт.

Вона замовкла й, обернувши голову, окинула поглядом інші столики.

— Ти не сумуєш за домівкою?

— За домівкою?

— Я маю на увазі, за Швейцарією.

— Так, сумую. Я виросла в Базелі — ти не був там?

— Ні, я жодного разу не був у Європі.

— У такому разі тобі треба поїхати туди і обов’язково побувати в Базелі. Знаєш, це справді європейське місто. Рейн розділяє його на Великий і Малий Базель, і в них різний стиль життя і різні погляди на нього. Немов живеш у двох містах одночасно. Мене це цілком влаштовувало колись. І в цьому місці сходяться три держави, тож у будь-який момент можеш перетнути кордон і прогулятися по Франції або Німеччині. Можна поснідати у Франції, пообідати в Швейцарії, а повечеряти в Німеччині, віддалившись від міста всього на декілька кілометрів.

Вона раптом зупинилася і подивилася на мене крізь довгі нефарбовані вії.

— Прошу вибачення за лекцію з географії.

— Нема за що вибачатися. Це дуже цікаво. Продовжуй, будь ласка.

— Знаєш, Ліне,— промовила вона поволі,— а ти подобаєшся мені.

Її очі спалювали мене на зеленому вогні. Я трохи почервонів — не від збентеження, а від сорому за те, що не зважився першим сказати «ти мені подобаєшся» — прості слова, які вона вимовила з такою легкістю.

— Справді? — якомога недбаліше відгукнувся я, намагаючись не показати, як багато це означає для мене. Її губи здригнулися в усмішці.

— Так. Ти умієш слухати. Це небезпечна зброя, тому що проти неї важко встояти. Відчувати, що тебе слухають,— це чи не найкраще, що є на світі.