Розділ «Частина I»

Він схопив уявну жінку і почав ритмічно гойдати назад-уперед вузькими стегнами, оголивши зуби в криваво-червоній усмішці.

— Будь ласка, припини! — кинув я, перелякано озирнувшись на Карлу і її друзів.

— О’кей, містере Ліндсею,— зітхнув він.— Але я все ж таки можу зробити міс Карлі хорошу пропозицію твоєї дружби, якщо ти хочеш.

— Ні! Спасибі, звісно, але не треба ніяких пропозицій. Я... о Господи, облишмо це. Скажи мені краще, якою мовою говорить зараз он той чоловік?

— Він говорить на хінді, містере Ліндсею. Почекай хвилину, я скажу тобі, що він каже.

Він без жодного збентеження підійшов до гурту чоловіків, що оточували Карлу, і затесався в їх товариство, дослухаючись до розмови. Ніхто не звернув на нього ніякої уваги. Прабакер кивав, сміявся разом з усіма і за декілька хвилин повернувся до мене.

— Він розповідає одну дуже смішну історію про інспектора бомбейської поліції, дуже велику і сильну персону в своєму районі. Цей інспектор замкнув у себе у в’язниці одного дуже хитрого хлопця, але цей хитрий хлопець умовив цього інспектора відпустити його, тому що він сказав цьому інспекторові, що у нього є золото і коштовні камені. А коли цей інспектор відпустив цього хитрого хлопця, він продав йому трохи золота і коштовних каменів. Але це було несправжнє золото і несправжні коштовні камені. Це були підробки, дуже дешеві несправжні речі. І найбільше шахрайство, що цей хитрий хлопець прожив у будинку цього інспектора цілий тиждень до того, як продав йому несправжні коштовності. І ходять великі чутки, що у цього хитрого хлопця були сексуальні справи з дружиною інспектора. І тепер цей інспектор такий лютий і такий сердитий, що всі тікають, коли бачать його.

— Слухай, звідки ти її знаєш? Вона живе тут?

— Дружина інспектора?

— Та ні ж! Я кажу про цю дівчину, про Карлу.

— Знаєш,— протягнув він, вперше спохмурнівши,— у нас в Бомбеї дуже багато дівчат. Ми тільки п’ять хвилин йдемо від твого готелю, і вже бачили сотні різних дівчат. А ще через п’ять хвилин побачимо ще кількасот. Що п’ять хвилин нові сотні дівчат. А коли підемо гуляти далі, будуть ще сотні, сотні і сотні.

— Сотні дівчат, чудово! — саркастично урвав я його, вигукнувши це трохи голосніше, ніж хотів. Декілька перехожих озирнулися на мене з відвертим обуренням. Я збавив тон.— Мене не цікавлять сотні дівчат, Прабакере. Мене цікавить... ця дівчина, розумієш?

— Добре, містере Ліндсею. Я розповім тобі про неї все. Карла — дуже відома бізнесменка в Бомбеї. Вона тут дуже давно. П’ять років, можливо. У неї є невеликий будинок недалеко. Всі знають Карлу.

— А звідки вона приїхала?

— Напевно, з Німеччини, або звідкись поряд.

— Але, судячи з вимови, вона повинна бути американкою.

— Так, повинна бути, але натомість вона німкеня. А зараз, напевне, вже й індійка. Ти хочеш їсти свій обід?

— Так, тільки почекай ще хвилину.

Гурт молодих людей розпрощався зі знайомими і змішався з натовпом. Карла пішла разом з ними, випроставши спину і високо, мало не зухвало, піднявши голову. Я дивився услід, поки її не поглинула людська водоверть, а вона й не озирнулася.

— Ти знаєш, де «Леопольд»? — запитав я Прабакера.