Розділ «Дюна»

— Певно, ви таки пішли туди, залишивши дідуся розважатися з покоївкою.

Суддя кивнув і усміхнувся:

— Я взяв старе дерев’яне каное, пришвартоване до пірса. Веслував, наче вогню вхопивши, — аж вітер у вухах свистів. Менш ніж за п’ять хвилин дістався туди. Сьогодні дорога забирає втричі більше часу, і то, це ще як вода спокійна. Весь острів — суцільні скелі, вкриті чагарниками з боку материка. Та на березі, що виходить до Мексиканської Затоки, є хороша піщана дюна. Вона ніколи не зникає. Я там буваю з вісім десятків років, але за цей час вона нітрохи не змінилася. Принаймні, візуально.

— Гадаю, ви так і не знайшли скарб?

— У певному сенсі знайшов, от тільки не прикраси і не золото. На піску тієї дюни було ім’я. Здавалося, хтось вивів його паличкою, от тільки жодної палиці я там не бачив. Літери глибоко врізалися в пісок, і сонце, відкидаючи тіні, надавало їм особливої об’ємності. Здавалося, ніби вони зависли над дюною.

— Що то було за ім’я, пане Суддя?

— Гадаю, вам варто побачити, як це було написано, тоді зрозумієте.

Суддя бере аркуш паперу з верхньої шухляди письмового столу, щось охайно на ньому пише, а тоді повертає папірець до Вейленда, щоб той міг прочитати: РОБІ ЛЯДУШ.

— Гаразд… — насторожено промовив Вейленд.

— Іншого дня я точно пішов би шукати піратські скарби з тим хлопчиком — він був моїм найкращим другом, а ви знаєте, як хлопці ставляться до найкращих друзів.

— Нерозлучні, — сказав Вейленд, посміхаючись. Певно, пригадав свого найкращого друга давноминулих днів.

— Нерозлийвода, — погодився суддя. — Але того літа вони з батьками поїхали провідати маминих родичів чи то у Вірджинію, чи то в Меріленд… Коротше, кудись на північ. Тож я лишився сам-один. Та слухайте уважно, адвокате. Справжнє ім’я хлопчика — Роберт Лядусет.

І знову Вейленд каже:

— Гаразд…

Суддя подумав, що ця примовка адвоката може з часом почати дуже дратувати, але оскільки старий усе одно не матиме нагоди переконатися в цьому, він просто повів далі:

— Він був моїм найкращим другом, а я — його. Але ж ми також товаришували з цілою ватагою хлопців, і всі називали його Робі Лядуш. Розумієте?

— Здається, так, — відповів Вейленд, але суддя бачив, що насправді адвокат геть нічого не розумів. Факти просто не піддавалися усвідомленню. У Бічера було значно більше часу, щоб обдумати це все довгими безсонними ночами.

— Згадайте: мені було десять. І якби хтось попросив мене написати прізвисько друга, я б це зробив саме так, — суддя торкнувся напису «РОБІ ЛЯДУШ». І майже сам до себе мовив: — Тобто якась частина чарів ішла від мене. Мала йти від мене. Питання лише: яка?

— Кажете, ви не писали те ім’я на піску?

— Ні. Гадаю, я чітко висловився щодо цього.