Розділ «Бетмен і Робін посварилися»

І після цього в Татмена зриває стріху. Може, виною всьому аварія, може, спека або ж те, що Сендерсон наполягав, щоб він показав йому документи, яких у Татмена катма. А може, його підштовхнув звук власного голосу. Сендерсон багато разів чув вислів «зірвало стріху», але усвідомлює, що досі не розумів усієї повноти значення цієї фрази. Татмен — його вчитель, і вчитель хороший. Він стискає обидві руки в один кулак, переплітаючи пальці. Сендерсон встигає помітити, що на кісточках рук Татмена вибито блакитні очі, а тоді його в голову збоку вдаряє кувалда, і він завалюється на правий борт своєї новопошкодженої машини. Він ковзає вздовж, відчуваючи, як металеве вістря розпорює тканину сорочки та шкіру під нею. Боком спливає кров, гаряча, мов лихоманка. Коліна підгинаються, і він падає на дорогу. Дивиться вниз на свої руки, не вірячи, що то його руки. Права щока гаряча й пухне, мов тісто на хліб. Праве око сльозиться.

Настає черга удару в поранений бік, трохи вище від лінії поясу. Голова Сендерсона вдаряється об правий передній колісний диск «Субару» й відскакує від нього. Він силкується виповзти з тіні Татмена. Той кричить на нього, але Сендерсон не може розібрати слів: то просто якесь «ва-ва-ва» — такими звуками дорослі розмовляють з дітьми в мультиках за коміксами «Дрібнота». Він хоче сказати Татмену: ну все, все, ми просто не порозумілися, давайте все переграємо. Він хоче сказати: добре те, що добре кінчається (хоча для нього все скінчилося дуже навіть зле), їдьте своїм шляхом, а я поїду своїм, щасливої дороги, пасажири, до наступних зустрічей. Хоче сказати, але не може вдихнути повітря. Він думає: зараз у мене буде серцевий напад, може, він уже відбувається. Хоче підвести голову (якщо вже помирати, то хай перед очима буде щось цікавіше, ніж поверхня Комерс-вей і передній край власної зраненої машини), але в нього не виходить. Відчуття таке, що замість шиї в нього тепер макаронина.

Знов удар, цього разу — в м’ясисту частину лівого стегна вгорі. Та раптом Татмен гортанно кричить, і дорожнє покриття заляпують червоні краплини. Сендерсон спершу думає, що потекло з його носа (або з губ від подвійної сили удару в обличчя). Але одразу ж відчуває, як на потилицю падає тепла рідина. Це наче тропічна злива. Він відповзає трохи далі, проминає капот своєї машини, а вже там збирається на силі, перевертається на спину й сідає. Дивиться вгору, мружачись у сліпуче небо, й бачить, що коло Татмена стоїть тато. Татмен хилиться вперед, наче в нього сильно розболівся живіт. А ще притискає долоню до своєї шиї, з якої раптом виріс уламок дерева.

До Сендерсона не одразу доходить, що сталося. Та потім він розуміє. Уламок дерева — то руків’я ножа, він уже не раз його бачив. Він бачить його практично щотижня. Щоб різати рубаний стейк, який тато завжди замовляє на недільний обід, ніж не потрібен, із цією стравою можна гарно впоратися за допомогою самої лише виделки, але ніж вам усе одно приносять. Це невід’ємна частина обслуговування в «Еплбіз». Тато більше не може згадати, котрий із синів приїздить його навідати чи що його дружина померла; він, напевне, вже не пам’ятає свого другого імені — однак схоже на те, що тієї мудрої безжальності, яка допомогла йому піднятися від грубого робітника без університетської освіти і влитися до прошарку середнього класу в ролі продавця коштовностей у Сан-Антоніо, він ще не розгубив.

Він змусив мене подивитися на птахів, думає Сендерсон. На ворон, що сиділи на сміттєвому баку. Тоді й потягнув зі стола ніж.

Татмен утратив цікавість до чоловіка, що сидить на дорозі, й навіть одного-єдиного погляду не кидає на старого, який стоїть біля нього. Татмен розкашлявся. І щоразу, як він кашляє, з рота пирскають дрібні червоні краплини. Одна рука тримає ніж, що стирчить із шиї, силкується його витягти. Кров стікає збоку по футболці й заляпує джинси. Не розгинаючись і не припиняючи кашляти, він рушає в бік перехрестя Комерс та Ерлайн (де весь транспорт зараз стоїть). І чомусь невимушено змахує вільною рукою: привіт, ма!

Сендерсон підводиться з землі. Ноги тремтять, але втримують його. Десь віддалік уже виють сирени. Так, звісно, тепер ці копи їдуть. Тепер, коли все скінчено.

Сендерсон обіймає батька за плечі.

— Тату, ти як?

— Той мужик тебе бив, — спокійно, буденним тоном каже тато. — Хто він?

— Не знаю. — Сльози струмують по щоках Сендерсона. Він витирає їх рукою.

Татмен падає на коліна. Кашляти він перестав. Тепер тільки тихо харчить. Більшість людей тримаються віддалік, але кілька сміливців усе ж таки підходять, бажаючи допомогти. Сендерсон думає, що йому вже нічим не допоможеш, але прапор їм у руки.

— Реджі, ми поїли?

— Так, тату, поїли. Я Дуґі.

— Реджі помер. Це ж ти мені казав?

— Так, тату.

— Той мужик тебе бив. — Обличчя в його батька кривиться, мов у тієї дитини, що до краю виснажилась і дуже хоче в ліжечко. — У мене голова болить. Їдьмо вже, тут нудно. Я хочу лягти.

— Треба зачекати копів.

— Чому? Яких копів? Хто цей чоловік?

Сендерсон відчуває запах лайна. Батько щойно наклав у труси.