Розділ «Бетмен і Робін посварилися»

— Хороший був вечір, — каже тато, коли Сендерсон застібає на ньому пасок.

— Який вечір?

— Гелловіну, дурко. Тобі було вісім, отож, тоді був тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятий. Бо ти народився в п’ятдесят першому.

Сендерсон вражено дивиться на батька, проте старий уже втупився просто поперед себе в смуги машин. Сендерсон зачиняє пасажирські дверцята, обходить свій «Субару» спереду, всідається за кермо. Два-три квартали вони мовчать, і Сендерсон уже думає, що батько про все забув. Але ні.

— Коли ми прийшли до будинку Форестерів біля підніжжя пагорба… пам’ятаєш пагорб?

— Пагорб на Черч-стрит, авжеж.

— Точно! Норма Форестер відчинила двері й каже тобі… ти тоді не встиг ще й рота розкрити… каже: «Цукерки чи життя?» А тоді на мене дивиться й питає: «Цукерки чи бухло?»

І тато сміється, так, наче іржаві завіси риплять. Такого Сендерсон від нього не чув уже з рік чи й більше. Тато навіть по стегну себе ляскає.

— Цукерки чи бухло! От уже! Ну що, ти згадав?

Сендерсон чесно намагається, але зазнає поразки. Усе, що він пам’ятає, — яким щасливим він тоді був, що тато поряд, хоч татів костюм Бетмена, нашвидкуруч склепаний, був фуфлуватим. Сіра піжама, емблему з кажаном намальовано спереду фломастером. Плащ викроїли зі старого простирадла. За пояс зі спорядженням правив шкіряний пасок, за який батько позапихав різноманітні викрутки й стамески (навіть гайковий ключ) із ящика для інструментів, що стояв у гаражі. Маскою була побита міллю балаклава, яку тато підкотив аж до носа, щоб видно було рот. Стоячи перед дзеркалом у коридорі й готуючись вийти надвір, він розтягував боки маски, щоб зробити вуха, але вони категорично відмовлялися стирчати.

— Вона запропонувала мені пляшку «Шайнера»[67], — каже тато. Вони вже проїхали дев’ять кварталів по Комерс-вей і наближаються до перехрестя Ерлайн-роуд.

— І ти взяв?

Тато в ударі. Сендерсон був би щасливий, якби так тривало аж до «Розкішного маєтку».

— А то. — Він примовкає. Комерс-вей наближається до перехрестя, і ось уже дві смуги перетворюються на три. Крайня смуга ліворуч — поворотна. Для транспорту, що йде попереду, горить червоне світло, але світлофор, який регулює рух на лівоповоротній смузі, показує зелену стрілку. — У тієї бабенції буфери були що твої подушки. Кращої за неї коханки я в житті не мав.

Так, вони завдають тобі болю. Сендерсон знає про це не лише з власного досвіду, а й із розмов з іншими людьми, що мають родичів у «Маєтку». Найчастіше вони роблять це ненавмисно, але все одно це відбувається. Ті рештки спогадів, які ще лишаються при них, перетасувалися (мов ті поцуплені шматочки пазлів, що їх Хосе знайшов у сигарній коробці під татовим ліжком), і в них немає господаря, ніхто не здатен відокремити те, про що дозволено говорити, від того, про що ліпше б мовчати. Сендерсон ніколи не мав жодних причин вважати, що його батько міг бути бодай трохи невірним своїй дружині протягом усіх сорока з гаком років їхнього подружнього життя, проте чи не думають так само всі вже дорослі діти, коли шлюб їхніх батьків був безхмарним і жили вони душа в душу?

Він відводить погляд від дороги, хоче глянути на батька, і саме через це й стається аварія, а не просто одна з тих загроз зіткнення, що постійно виникають на завантажених транспортних магістралях, таких як Комерс-вей. Та навіть попри це нічого жахливо серйозного в тій аварії нема. Сендерсон знає, що він на мить втратив пильність і перестав дивитись на дорогу, але також розуміє, що його провини не було.

На його смугу виїжджає пікап, один з тих наворочених, з величезними шинами й ліхтарями на даху. Він хоче якнайшвидше потрапити на лівоповоротну, щоб розвернутися, перш ніж згасне зелена стрілка. Задні поворотники не блимають — це Сендерсон розуміє тієї миті, коли ліва передня частина його «Субару» зіштовхується з заднім бортом пікапа. Їх із батьком обох жбурляє вперед, паски безпеки напинаються, а в гладенькому дотепер капоті «Субару» раптово настовбурчується товстий рубець. Але подушки безпеки не розкриваються. Уривчасто дзеленчить скло.

— От гад! — кричить Сендерсон. — Господи! — І тут він робить помилку. Натискає на кнопку, що опускає вікно, виставляє руку й показує пікапу середній палець. Згодом він думатиме, що зробив це тільки тому, що в салоні разом з ним сидів тато, який був в ударі.

Тато. Сендерсон обертається до нього.

— З тобою все в порядку?