Розділ «Частина III. У Білому місті»

«Ми з сестричкою і братиком Гаррі завтра зранку від’їжджаємо до Мілвокі, потім до Олд-Орчард-Біча[55] в штаті Мен понад річкою Святого Лаврентія.

Ми два тижні пробудемо в Мені, потім поїдемо до Нью-Йорка. Братик Гаррі вважає, що в мене талант; він хоче, щоб я знайшла місце, де можу навчатися малювання. Потім ми попливемо до Німеччини, дорогою побуваємо в Лондоні й Парижі. Коли мені захочеться, я там залишуся й вивчатиму живопис. Братик Гаррі каже, що вам не варто за мене перейматися — чи з фінансової, чи з якоїсь іншої точки зору: вони з сестричкою про мене подбають».

«Напишіть мені одразу, — додала Анна, — на чиказьку адресу, і лист мені перешлють».

Вона нічого не сказала про свою валізу, яка ще досі в Мідлотіані чекала на відправлення до Чикаго. Їй тепер доведеться без тих речей обійтися.

Коли валіза прибуде, вона змогла б телеграфом домовитися, щоб її також переслали їй — може, до Мену чи Нью-Йорка, щоб усі речі в неї були до подорожі в Європу. Коли Анна того вечора лягала в ліжко, її серце ще калатало від захоплення святом на виставці та Голмсовим сюрпризом. Пізніше Вільям Кепп, адвокат із техаської фірми «Кепп і Кенті», стверджував: «Анна не мала особистої власності, і така зміна в житті, яку вона описала в тому листі, означала для неї все».

Наступний ранок обіцяв бути так само приємним, адже Голмс оголосив, що візьме Анну — лише її — до Інґлвуда і трохи покаже їй свій готель «Всесвітня виставка». У нього там є кілька справ, які треба вирішити в останню хвилину перед від’їздом до Мілвокі. Тим часом Мінні підготує квартиру на Райтвуд-авеню до того, щоб її міг винайняти наступний пожилець.

Голмс був такий славний чоловік. І тепер, коли Анна познайомилася з ним, то побачила, що він і справді доволі красивий. Коли його дивовижні сині очі зустрічалися з її очима, то цей погляд неначе зігрівав її всю. Мінні й справді добре зробила.

Хвилювання

Пізніше того вечора білетери виставки підбили підсумки продажу й виявили, що протягом того єдиного дня, 4 липня, вхідних квитків було куплено 283 273 — значно більше, ніж за весь перший тиждень роботи виставки.

То було перше безсумнівне свідчення того, що Чикаго таки справді здійснило дещо надзвичайне, і до Бьорнема повернулася надія, що виставка нарешті досягне сподіваного рівня відвідуваності.

Але наступного дня квитків на ярмарок було куплено лише 79 034. Минуло три дні — і кількість впала ще дужче — 44 537. Банкіри, яким виставка заборгувала, почали нервуватися. Перевірка аудитора вже показала, що підрозділ Бьорнема витратив на будівництво виставки понад 22 мільйони доларів (за курсом ХХІ століття — приблизно 660 мільйонів), тобто понад удвічі перевищив заплановану суму. Банкіри вимагали від дирекції виставки призначити Комітет з економії, щоб він знайшов способи скоротити видатки на виставку й скасувати всі дорогі заходи, якщо це буде потрібно, аж до звільнення людей і скорочення відділів і комітетів.

Бьорнем розумів: віддати майбутнє виставки в руки такого комітету — це певна її поразка. Єдиний спосіб полегшити тиск з боку банкірів — збільшити відвідуваність за квитками. За його оцінками, щоб уникнути фінансового краху — приниження для чиказького панівного класу, який вважав себе володарями долара, — на виставці решту часу її роботи необхідно продавати мінімум 100 000 квитків на день.

Аби з’явилася бодай якась надія на це, залізницям слід знизити ціни на квитки, а Френкові Міллету — посилено приваблювати публіку з усіх куточків країни.

У час, коли економічний занепад у країні дедалі поглиблювався — банки закривалися, самогубства множилися, — це видавалося геть неможливим.

Клаустрофобія

Голмс розумів: скоріш за все, гості його готелю всі вже пішли на виставку. Він показав Анні свою аптеку, ресторан і перукарню, зводив на дах показати краєвид Інґлвуда й гарного тінистого району навколо. Екскурсію він завершив у власному кабінеті, де запросив Анну сісти й вибачився. Узяв оберемок якихось паперів і став їх читати.

Між іншим він спитав Анну, чи не сходить вона в сусідню кімнату, сховище, по один документ.

Вона радо погодилася.

Голмс тихо пішов за нею.

Спочатку здалося, що двері замкнулися випадково. У кімнаті була повна темрява. Анна стукала щосили в двері й кликала Гаррі. Прислухалася, тоді знову стукала. Їй було не страшно, просто незручно. Їй не подобалася темрява — у темнішій пітьмі вона ніколи не була; у ніч без місяця в Техасі й то було світліше. Вона знову стукала в двері кісточками пальців і прислухалася.