Розділ «Частина I. Застигла музика»

Гант це теж помітив.

«Чорт забирай, — обірвав він промовця, — ми сюди приїхали не як місіонери. До діла!»

У кімнаті схвально загули. Адлер повеселішав, Саллівен самовдоволено посміхнувся. Олмстед спостерігав за всім незворушно, наслухаючи неугавний шум у вухах. Гант скривився: від переїзду з Нью-Йорка й екскурсії до Джексон-парку в нього посилилася подагра.

Зауваження Ганта змусило Бьорнема здригнутися. Він відчув у серці задавнений біль подвійної зневаги східняків — згадав про те, як його не прийняли до Гарвардського та Єльського університетів; проте ці слова та їхня очевидна підтримка в кімнаті водночас закликали Бьорнема зосередитися на робочих завданнях. Як згадує Саллівен: «Бьорнем вийшов зі свого сомнамбулічного блукання думки — і долучився. Він був досить розумний, щоб усвідомити: дядько Дік [29] зробив йому необхідну послугу».

Бьорнем розповів присутнім, що віднині вони будуть Комітетом архітекторів виставки. Закликав усіх обрати голову. Обрали Ганта. «Природна роль майстра й учителя знову ненав’язливо заявила про себе, — писав ван Брюнт, — і ми знову стали його старанними та щасливими учнями».

Секретарем обрали Саллівена, котрого найменше можна було б назвати «щасливим учнем Ганта». Для нього Гант був таким собі яничаром, охоронцем мертвої мови. І Бьорнем також. Для Саллівена ці два чоловіки стояли на шляху його, Саллівена, власних ідей, які саме почали набирати сили: призначення будинку повинне виявлятися в його вигляді — не просто форма має відповідати функції, а «функція створює чи організує її форму».

Саллівен сприймав Ганта як просто впертого дідугана, а Бьорнем для нього був людиною значно небезпечнішою. У ньому Саллівен бачив рівного за силою одержимості. Саллівен на той момент сприймав ситуацію так: в архітектурному світі Чикаго панують лише дві фірми: Бьорнема й Рута та Адлера і Саллівена. «У кожній фірмі була людина з раз і назавжди визначеною метою життя, якій вона здатна підпорядкувати все інше, принести в жертву що завгодно, — писав Саллівен. — Деніел Бьорнем був одержимий феодальною ідеєю влади. Луїс Саллівен тою самою мірою був одержимий світлою ідеєю демократичної влади». Саллівен захоплювався і Рутом, і Адлером, проте вважав їх на щабель нижчими. «Джон Рут настільки зосереджений на власних бажаннях, що для нього є ризик ніколи як слід не скористатися тією владою, яку передбачає його становище. Адлер — передусім інженер, технік, сумлінний адміністратор… Безумовно, Адлерові бракувало необхідної уяви; по-своєму бракувало її й Джону Рутові — такої собі уяви мрійника. Саме здатність мріяти була силою Бьорнема та пристрастю Луїса».

Невдовзі після полудня Бьорнем вийшов із кімнати прийняти телефонний дзвінок від Дори Рут. Вона сказала, що її чоловік прокинувся із важкою застудою і не зможе прийти на зустріч. За кілька годин вона зателефонувала знову: лікар поставив діагноз — запалення легенів.

Рут був у бадьорому гуморі. Він жартував і намагався всіх розсмішити. «Я все життя не настільки уникав хвороб, щоб зараз легко відбутися, — казав він Гарріет Монро. — Я розумів: коли прийде моя черга, то це буде люта звірюка».

Архітектори продовжували засідання без Бьорнема, який залишився біля ліжка товариша, зрідка виходячи, щоб розв’язувати питання в бібліотеці чи навідати Ганта, в якого подагра загострилася настільки, що він не міг вийти зі свого номера готелю «Веллінгтон». Рут жартував із медсестрами, які його доглядали. На черговому засіданні в середу Комітет із територій і будівель виставки в резолюції бажав Рутові швидкого одужання. Того дня Бьорнем написав чиказькому архітекторові В. В. Боїнгтону: «Містер Рут у важкому стані, і немає певності, чи одужає, проте шанси є».

У четвер Рутові, як видавалося, покращало. Бьорнем знову написав Боїнгтону: «Цього ранку можу надіслати вам дещо кращу звістку. Він непогано провів ніч, і йому зараз легше. Хоча небезпека й не минула, надія є».

Архітектори дедалі більше загорялися. Оскільки Гант і досі сидів у номері з подагрою, головував на зборах Пост. Вони з ван Брюнтом раз у раз ходили до недужого в готель. Архітектори схвалили попередній план, накреслений на бурому папері Бьорнемом, Олмстедом і Рутом, із деякими поправками. Було вирішено, якого розміру мають бути основні будівлі та як їх розташувати на території. Затвердили основний стиль — неокласичний: отже, колони і фронтони пробуджуватимуть спогади про славу Давнього Риму. Для Саллівена таке рішення було просто як сіль на рану — він зневажав вторинність в архітектурі, але під час зборів заперечень не висловлював. Також архітектори обговорили один із найважливіших моментів проекту. Було встановлено однакову висоту карнизів для всіх палаців Великого двору (18,3 м). Карниз — це всього лише горизонтальний декоративний елемент. Стіни, дахи, бані, арки можуть бути й значно вищими, але, обравши один спільний елемент, архітектори гармонізували найбільш величні споруди майбутньої виставки.

Приблизно о четвертій годині вечора у четвер Кодмен і Бьорнем під’їхали до будинку Рута. Кодмен почекав в екіпажі, а Бьорнем зайшов.

Бьорнем побачив товариша: Рут важко дихав. Протягом дня хворому снилися химерні сни, серед них один старий, який не раз повторювався — сон із польотом. Побачивши Бьорнема, Рут спитав: «Ти більше мене не залишиш, ні?»

Бьорнем пообіцяв не залишати, але все-таки вийшов у сусідню кімнату до дружини Джона. Поки Бьорнем із нею розмовляв, до кімнати зайшла жінка з рідні. Вона сказала: Рут помер. В останні свої хвилини, розповіла вона, він ворушив пальцями на простирадлі, немов грав на піаніно. «Чи ви чуєте? — прошепотів він. — Ну хіба не дивовижно? Оце так музика…»

У будинку запала моторошна тиша, яку приносить смерть. Було чути лише шипіння газових світильників і втомлене цокання годинників. Бьорнем пішов на нижчий поверх. Він не помічав, що за ним стежать. Нетті — тітка Гарріет Монро — сиділа в темряві на верхньому майданчику сходів, що вели з вітальні на другий поверх. Жінка прислухалася до кроків Бьорнема. У каміні за його спиною горів вогонь і кидав довгі тіні на протилежну стіну. «Я працював! — казав сам до себе Бьорнем. — Я будував плани, я мріяв зробити нас найбільшими архітекторами на світі! Я показав йому це, я спрямував його на це! А тепер він помер… Чорт! Чорт! Чорт!»

Смерть Рута приголомшила Бьорнема — і все Чикаго. Бьорнем і Рут вісімнадцять років дружили, разом працювали. Вони знали думки один одного. Покладалися на вміння один одного. І ось Рута не стало. Далекі від них люди гадали, чи разом із Рутом не загинула й уся майбутня виставка. Газети аж гули від інтерв’ю, в яких перші особи міста говорили про покійного як про рушійну силу великої виставки, про те, що без нього годі й сподіватися здійснити те, про що всі мріяли. У «Tribune» писали, що Рут у Чикаго «без сумніву, найвидатніший архітектор, коли не найкращий в усій країні». Едвард Джеффрі, голова Комітету з територій і будівель, сказав: «Серед людей архітектурного фаху не залишилося таких, чийого генія і вміння вистачить, щоб у роботі над Всесвітньою виставкою посісти місце покійного Рута».

Бьорнем мовчав.

Він уже думав відмовитися від організації виставки. У ньому боролися дві сили: горе — і бажання закричати, що це насправді він, Бьорнем, був рушієм ярмаркового проекту; що саме він штовхав фірму Бьорнема й Рута до вищих і вищих звершень.

Східні архітектори поїхали в неділю, 17 січня. У неділю Бьорнем прийшов на панахиду за Рутом до будинку покійного на Астор-плейс, на його похорон на цвинтар Ґрейсленд, милий притулок для заможних небіжчиків за кілька кілометрів на північ від Кола.