Розділ «Частина I. Застигла музика»

Панове архітектори були вражені. «У їхньому погляді, — згадував Бьорнем, — читався майже відчай».

Джексон-парк являв собою пустище площею квадратну милю, здебільшого голе за винятком невеликих групок різних видів дуба — великоплодий, болотяний, оксамитовий, кошенільний — що здіймалися з густих заростей бузини, терну й верболозу. На найбільш відкритих ділянках був лише пісок, злегка порослий прибережними та степовими травами. Один автор називав цей парк «безлюдним і огидним»; інший — «піщане пустище нікому не потрібної землі». Пейзаж останньої надії архітекторів не вирізнявся привабливістю. Сам Олмстед відгукнувся про нього так: «Коли б у межах міста шукали територію, найменше подібну до парку, то кращої б не знайшли!»

По суті, місце було ще гіршим, аніж здавалося. Чимало дубів стояли сухими. З огляду на пору року, сухе дерево було важко відрізнити від живого. В інших коріння було сильно пошкоджене. Пробне буріння показало, що парковий ґрунт являє собою шар темного ґрунту завтовшки близько тридцяти сантиметрів, далі — шістдесят сантиметрів піску, а потім — понад три метри піску, настільки просоченого водою, що Бьорнем казав про нього: «Ця суміш ставала майже такою, як хиткий пісок, і її часто саме так і називали». Чиказці розуміли, яке випробування ставить перед ними ґрунт, а звиклі до твердої породи ньюйоркці — ні.

Але найбільша вада парку, принаймні на думку Олмстеда, полягала в тому, що рівень води коло берега протягом року зазнавав значних змін, подекуди коливаючись у межах ледь не півтора метра. Такі коливання, розумів цей досвідчений чоловік, дуже ускладнять озеленення місцевості. Якщо вода відступить — глядачі побачать некрасиву смугу голої землі коло берега. Якщо ж озеро підійметься, то заллє і погубить рослини.

Архітектори знову сіли в свої екіпажі. Поїхали до озера грубими доріжками зі швидкістю поховального кортежу і в навряд чи веселішому настрої. Бьорнем написав: «Розчарування, ба навіть безнадія охопили тих, хто тієї миті осягнув масштаби запропонованої справи, безжальні умови роботи в обмежений термін… До дати, на яку Конгрес призначив посвяту будівель, залишався двадцять один місяць, а через лише двадцять сім з половиною місяців — першого травня 1893 року — слід буде завершити геть усе будівництво, довести до кінця оформлення ландшафту, встановити всі експонати виставки».

Біля озера вони знову вийшли з екіпажів. Бостонець Пібоді виліз на пірс. Подивився на Бьорнема:

— Ви що, правда збираєтеся відкрити тут виставку до дев’яносто третього року?

— Так, — відказав Бьорнем. — Такі наші наміри.

— Це ж неможливо!

Бьорнем подивився на нього:

— Рішення вже ухвалено.

Проте навіть він не уявляв і не міг уявити, що в усіх них дійсно лежить попереду.

Рут повернувся до Чикаго в той час, коли архітектори оглядали Джексон-парк. Йому щойно виповнився сорок один рік. Просто з вокзалу він пішов у «Рукері». «У кабінеті він з’явився в чудовому гуморі, — згадувала Гарріет Монро, — і саме цього дня отримав винагороду за велику комерційну будівлю».

Але ввечері кресляр Пол Старрет зустрів Рута в ліфті тієї самої будівлі — на його думку, архітектор «мав хворобливий вигляд». Гарний настрій десь подівся. Він скаржився на втому.

Із поїздки панове архітектори повернулися засмучені й розгублені. Вони знову зібралися в бібліотеці фірми, аж тут Рут, раптово поновивши життєві сили, приєднався до них. Він був люб’язний, душевний, дотепний. Коли вже хтось здатний «розгойдати» цих людей і запалити в них якийсь вогонь, то Бьорнем знав: це до снаги лише Рутові. Рут запросив східних гостей до свого будинку на Астор-плейс наступного дня, в неділю, на чай, а тоді нарешті пішов додому побачити своїх дітей і дружину Дору, яка, за словами Гарріет Монро, лежала в ліжку «майже смертельно недужа» — у неї нещодавно зірвалася вагітність.

Рут розповів Дорі, що дуже втомився, і пропонував їй наступного літа втекти разом кудись у довгу відпустку. Останні місяці в нього були сповнені розчарувань, безсонних ночей і поїздок. Він виснажився. Але поїздка на південь його не розрадила. Він не міг дочекатися кінця тижня, коли 15 січня архітектори нарешті підіб’ють підсумки своєї зустрічі та роз’їдуться.

«Після 15 числа, — казав він дружині, — я не буду настільки зайнятий».

Східні гості й чиказькі архітектори пізніше знову зібралися вечеряти до Університетського клубу. Бенкет на їхню честь проводив Комітет із територій і будівель виставки. Рут був настільки втомлений, що не зміг прийти. Вочевидь, ця вечеря теж була зброєю чиказців, покликаною розпалити в східняках ентузіазм і продемонструвати рішучість усерйоз виправдати ті грандіозні плани, якими хвалилося місто. То був перший із низки неймовірно розкішних і щедрих бенкетів, меню яких викликало питання про стан серцево-судинної системи в членів міської еліти.

На вході прибулих ловили репортери. Архітектори були люб’язні, але небагатослівні.

У залі стояв великий Т-подібний стіл, і на чільному місці, посередині поперечного столу, сидів Лаймен Ґейдж, голова виставки, праворуч його — Гант, а Олмстед — ліворуч. Від букетів гвоздик і рожевих троянд стіл скидався на клумбу. Біля кожної тарілки пишалася бутоньєрка. Усі прийшли у фраках. Жодної жінки не було видно.