Розділ «Частина I. Застигла музика»

Голмс спитав старшого родича, чи не бажає той піднятися на дах і оглянути, як іде будівництво. Той відмовився під вигаданим приводом, нібито він занадто старий і не зможе піднятися на таку висоту.

Голмс обіцяв йому прекрасні краєвиди Інґлвуда — може, навіть на сході можна буде роздивитися Джексон-парк, де скоро поставлять будівлі для ярмарку. Белкнап знову відмовився, цього разу ще енергійніше. Голмс зайшов з іншого боку. Запропонував Белкнапові переночувати в будівлі. Спочатку Белкнап теж відмовився, але, відчуваючи, що, може, повівся неґречно, не приставши на пропозицію сходити на дах, усе ж погодився.

Увечері Голмс провів Белкнапа до кімнати на другому поверсі. Газові світильники в коридорах були встановлені на великій відстані, і посередині між кожними двома залишалася смуга темряви; ці смуги коливалися, коли коридором проходили гість і господар. Кімната була умебльована, доволі зручна, її вікна виходили на вулицю, де й досі тривав рух, від чого ставало спокійніше на душі. Белкнап відчував, що на той момент, крім нього й Голмса, в будівлі не було нікого. «Лягаючи в ліжко, — згадує Белкнап, — я ретельно замкнув двері».

Скоро почав затихати вуличний гамір, тільки вряди-годи гуркотіли потяги та зрідка цокав копитами кінь якогось пізнього екіпажа. Белкнапові не спалося. Чоловік дивився в стелю, на якій коливалося світло ліхтарів знадвору. Минала година за годиною. «І тут, — згадує Белкнап, — я раптом почув, що в замок хтось вставляє ключ».

Белкнап спитав: «Хто там?» Стало тихо. Він затамував подих і почув кроки: хтось пішов коридором геть. Белкнап не сумнівався: за дверима спочатку було двоє, а тепер один із них відійшов. Белкнап знову спитав, хто там. Цього разу почув голос і упізнав Патріка Квінлена, сторожа й доглядача.

Той хотів зайти.

«Я відмовився відчиняти, — згадує Белкнап. — Він якийсь час намагався від мене цього домогтися, а потім пішов».

Белкнап не зміг заснути до ранку.

Невдовзі він виявив, що Голмс підробив його підпис. Той перепросив, виправдовуючись великою потребою в грошах, і настільки переконливо каявся у своїй провині, що навіть Белкнап розтанув, хоча довіряти Голмсові він від того не став. Значно пізніше до Белкнапа дійшло, чому Голмс так сильно бажав зводити його на дах. «Якби я туди пішов, то його шахрайство б, напевне, не розкрилося — бо вже не лишилося б кому його розкрити!»

«Тільки я не пішов, — каже він. — Я висоти боюся».

Поки в будівлі працювали теслі та тинькарі, Голмс зосередився на створенні необхідного доповнення. Зробив кілька можливих планів, напевно, на основі того, що колись бачив, і тоді зупинився на такій конфігурації, яка мала б добре виконувати свою роль: велика прямокутна цегляна коробка з вогнетривкої цегли завглибшки приблизно 2,5 метра, заввишки і завширшки по 1,8 метра, а навколо неї — друге подібне приміщення, яке мало нагріватися вогнем від форсунки. Внутрішня «коробка» повинна була слугувати як така собі піч витягнутої форми. Хоча подібних печей він ніколи не будував, Голмс був переконаний, що цей проект зможе давати такі температури, щоб повністю спалювати все, що всередині. А також така піч усуватиме всі запахи, які йтимуть із внутрішньої частини, що було для нього особливо важливим моментом.

Цю піч він планував встановити у підвалі й найняв для того муляра Джозефа Берклера. Пояснив майстрові, що використовуватиме цю споруду для виробництва й формування скла для компанія Ворнера. За вказівками Голмса Берклер додав деякі залізні деталі. Працював він швидко, і невдовзі піч була готова для перших випробувань.

Голмс запалив форсунку. Вогонь приємно ухнув. Хвиля жару викотилася з камери до далеких стін підвалу. У повітрі з’явився дух частково спаленої нафти.

Проте випробування Голмса не порадували — піч давала замало жару. Він налаштував пальник і спробував знову, але стало не набагато краще.

Подивившись у довідник, він знайшов у місті пічне підприємство й попросив консультації з досвідченим майстром. Назвався йому засновником склярської компанії Ворнера. Якщо ж із якихось причин представники компанії матимуть намір перевірити, чи існує насправді таке склярське підприємство, то їм досить буде зазирнути в довідник Інґлвуда за 1890 рік, там ця компанія записана, а Голмса названо її господарем.

Управитель пічного підприємства — його ім’я ніде не названо — вирішив особисто зайнятися цією справою і зустрівся з Голмсом на його робочому місці. Він побачив молодого, красивого, майже делікатної будови чоловіка, у зовнішності якого відображалися впевненість і процвітання.

Відвідувач мав надзвичайні сині очі. Будівля в нього була доволі похмура, збудована, вочевидь, за нижчими стандартами, ніж інші споруди на Шістдесят третій, але місце було обрано вдало, жваве місце. Для такої молодої людини стати господарем практично цілого кварталу — вже неабияке досягнення.

Управитель пішов із Голмсом у кабінет на другий поверх і там під свіжим вітерцем із наріжного вікна оглянув Голмсове креслення печі. Голмс пояснив, що не може отримати «необхідну кількість тепла». Управитель захотів побачити сам пристрій.

О, в цьому немає необхідності, промовив Голмс. Він не бажає завдавати клопоту панові управителю, йому потрібна лише порада, і за неї він гідно заплатить.

Проте пічник наполягав: не побачивши, він нічого не може порадити.