Розділ «Частина I. Застигла музика»

У Нью-Йорку Рут знову і знову запевняв архітекторів, що він жодним чином не втручатиметься в їхні проекти. Попри його особисту привабливість, у «Chicago Inter Ocean» про нього колись написали як про «другого Чонсі Деп’ю за рівнем пообідньої дотепності й гумору», — він не зміг викликати в них ентузіазму й поїхав далі до Атланти, так само розчарований, як і Бьорнем за два тижні до того. Подорож на південь його майже не розрадила. Гарріет Монро бачила Рута, коли той повернувся в Чикаго. Він був глибоко пригнічений, за її словами, «ставленням східних архітекторів до його справи — вони всі як один виявилися байдужими, абсолютно не вірили, що будь-яка асоціація західних ділків дасть митцеві ту свободу творити, про яку він говорив. Мрія видавалася занадто химерною, щоб бути здійсненною, і вони геть не бажали братися до справи, яка потребує долання усіляких перешкод, урахування дрібних і великих втручань, котрі, на їхню думку, були неминучі».

Рут утомився і знеохотився. Він сказав Монро, що просто не зміг цих панів нічим зацікавити. «У нього було відчуття, що то найдивовижніша можливість, яка може відкритися перед архітектором нашій країні, але йому не вдалося дати їм це зрозуміти», — згадувала вона. Усе ж панове збиралися прибути до Чикаго на ту зустріч у січні, сказав їй Рут, «але без охоти — в їхніх серцях такого бажання не було».

5 січня 1891 року Комітет із територій і будівель уповноважив Бьорнема запропонувати офіційну винагороду всім десятьом архітекторам і видати кожному 10 000 доларів (за нинішнім курсом — приблизно 300 000 доларів). То була дуже щедра платня з огляду на те, що Бьорнем хотів від них лише робочих креслень і кількох візитів до Чикаго. Бьорнем і Рут наглядатимуть за будівництвом і даватимуть раду з тими прикрими дрібницями, які зазвичай ускладнюють життя архітекторам. Втручань у мистецький бік не буде.

Східняки дали попередню згоду, але їхні переймання не зменшилися.

І вони ще досі не бачили Джексон-парку.

Готель до виставки

Тепер Голмс вирішив перетворити свою споруду на готель для відвідувачів Всесвітньої «Колумбівської» виставки — звісно, не такий пишний, як «Палмер-гаус» чи «Рішельє», але достатньо зручний і недорогий, щоб привабити певну клієнтуру, й достатньо переконливий, щоб можна було застрахувати його від пожежі на велику суму. Після виставки він планував спалити будівлю, забрати страховку як щасливі дивіденди, знищити залишки «матеріалів», що зберігалися в таємних приміщеннях, та вжити інших засобів, аби замести сліди так, що йому нічого не буде можливо інкримінувати. Тільки от хто може знати наперед… У найбільш вирішальний момент було б легко припуститися помилки й забути якусь дрібничку, котру може використати розумний детектив, щоб привести Голмса на шибеницю. Чи був у чиказькій поліції такий майстер — це залишалося відкритим питанням. Національне детективне агентство Пінкертона становило більшу небезпеку, але його оперативні працівники, здається, останнім часом здебільшого витрачали свою енергію на боротьбу із заколотниками на вугільних шахтах і сталеплавильних заводах по всіх Штатах.

Голмс — знову сам собі архітектор — на початку 1891 року взявся планувати необхідні зміни, і невдовзі в будівлі на другому й третьому поверхах уже працювали теслі. І тут знову став у пригоді Голмсів стиль розподілу завдань і звільнення робітників. Очевидно, жоден із них не поскаржився до поліції. Патруль нової чиказької поліції, районний відділок якої розташовувався на Вентворт-стрит, щодня проходив повз будівлю Голмса. Вони не тільки ні в чому не підозрювали господаря, а й ставилися до нього дружньо, навіть захищали. Голмс знав їх усіх на ім’я. Горнятко кави, безкоштовний обід у його ресторані, добра чорна сигара — поліцейські цінували такі доброзичливі і щедрі жести.

Проте на Голмса чимдалі сильніше починали тиснути кредитори, особливо сім торговців меблями й велосипедами. Він і далі міг зачаровувати їх і співчувати, що їм ніяк не вдається знайти того невловного Г. С. Кемпбелла, але Голмс розумів, що скоро їхній терпець урветься, і навіть трохи дивувався, що вони не допитують його більш наполегливо, ніж могло б бути в такій ситуації. Його методи були занадто нові, вправність занадто велика, а люди навколо занадто наївні, наче їх ніколи в житті не обманювали. На кожне підприємство, яке тепер відмовляло йому в продажі чогось, припадав десяток таких, які запобігали перед ним і приймали розписки з підписом Г. С. Кемпбелла чи забезпечені капіталом компанії Ворнера. У разі серйозної ситуації, коли Голмс відчував, що конкретний кредитор ось-ось подасть до суду чи дійде навіть до фізичної розправи, Голмс платив готівкою, заробленою його підприємствами: грошима, сплаченими за оренду квартир і крамниць, виторгом аптеки чи прибутком свого нового дітища — компанії, яка надсилала поштою ліки на замовлення. Немовби пародіюючи успішну центрову компанію з доставки ліків поштою «Аарон Монтгомері Ворд» у центрі Чикаго, Голмс почав продавати шарлатанські ліки, що, як він запевняв, можуть вилікувати від алкоголізму чи облисіння.

Він завжди залишався відкритим для нових фінансових можливостей, а надто нині, коли розумів, що, хоч як він хитруватиме, знижуючи вартість робіт, усе одно за переобладнання будівлі треба буде заплатити. Коли двоюрідний дідусь Мірти Джонатан Белкнап із Біґ-Фут-Прерії (штат Іллінойс) вирішив приїхати в гості у Вільметт, це питання, здається, було готове розв’язатися саме собою. Белкнап не був великим багачем, але мав добрі статки.

Голмс став частіше навідуватися у Вільметт. Купував іграшки для Люсі, прикраси й косметику — для Мірти та її матері. Наповнив дім любов’ю.

Двоюрідний дідусь із Голмсом знайомий ще не був, але знав усе про його непросту сімейну ситуацію з Міртою і був готовий незлюбити молодого лікаря. При першій зустрічі він зауважив, що Голмс занадто самовпевнено тримається для такої молодої людини. Проте старшого родича вразило, наскільки зачарована Мірта в його присутності, як навіть її мати (дружина його племінника), здається, аж сяє в присутності Голмса.

Після кількох зустрічей Белкнап почав розуміти, чому Мірта так сильно закохалася в цього чоловіка. Красивий, чистий, гарно вдягався, говорив красивими реченнями. Погляд його синіх очей був щирий. У розмові він слухав уважно, аж трохи тривожно — наче старий Белкнап був найцікавішою особою на світі, а не просто дядьком, який завітав у гості зі своєї Біґ-Фут-Прерії.

Усе ж Белкнап Голмса недолюблював, але щирість нового родича його просто обеззброїла, коли Голмс попросив у нього чек на 2500 доларів, щоб допомогти оплатити витрати на новий будинок для себе і Мірти. Белкнап погодився. Голмс щиро йому дякував. Може, цій парі потрібен якраз новий будинок окремо від батьків, щоб перестати віддалятися одне від одного. Голмс пообіцяв вернути гроші, щойно справи йому дозволять.

Голмс повернувся до Інґлвуда та швидко підробив підпис Белкнапа на ще одному чеку на таку саму суму, збираючись використати її на будівництво готелю.

Коли Голмс наступного разу приїхав у Вільметт, він покликав Белкнапа подивитися будівлю в Інґлвуді й місце, яке обрали для Всесвітньої виставки.

Хоча Белкнап чимало читав про майбутній ярмарок і дуже хотів би побачити, де він відбуватиметься, думка провести в товаристві Голмса цілий день його не тішила. Голмс був чарівний і люб’язний, але щось у ньому Белкнапа насторожувало. Він точно не міг сказати, що саме. Дійсно, кілька наступних десятиліть психіатри та їхні наступники безуспішно мучилися, як можна визначити й точно описати, що саме в подібних голмсах створювало враження такої щирості й душевності, а водночас поширювало дивне відчуття, що цій людині бракує якогось важливого людського елемента. Спочатку психіатри описували такий розлад як «моральне слабоумство», а його носіїв — «моральними імбецилами». Пізніше увійшов в обіг термін «психопат», який уживався в пресі ще 1885 року в «Pall Mall Gazette» за редакцією Вільяма Стеда, де психопатія називалася «новою недугою» і було сказано: «Для психопата немає нічого святого, крім власної особи та своїх інтересів». Через півстоліття новий шлях відкрила книжка доктора Гарві Клеклі «Маска душевного здоров’я». Доктор описує типового психопата як «тонко сконструйовану машину рефлексів, яка здатна ідеально наслідувати людську особистість… Вони настільки майстерно відтворюють поведінку цілісної і нормальної людини, що той, хто оглядає такого пацієнта в клінічних умовах, не може з наукової чи об’єктивної точки зору пояснити, чому або чим саме ця людина не є справжньою». Ті, в кого такий розлад виявлявся в найчистішій формі, дістали в жаргоні психіатрів назву «психопатів Клеклі».

Коли Белкнап відмовився пристати на пропозицію Голмса, той, здається, помітно розчарувався і засмутився. Але ж ця поїздка просто необхідна, умовляв його Голмс, немовби бажаючи захистити власну честь, бажаючи продемонструвати Белкнапові свою платоспроможність і показати, що чек від Белкнапа став найнадійнішим із можливих вкладень капіталу. Мірта, здається, теж засмутилася.

Белкнап здався. Дорогою до Інґлвуда Голмс показував усілякі визначні місця: чиказькі хмарочоси, річку Чикаго, скотобазу. Сморід останньої, на думку Белкнапа, просто збивав з ніг, а от Голмс, здається, взагалі того запаху не помічав. Чоловіки вийшли з потяга на станції Інґлвуд.

Містечко було жваве. Кожні кілька хвилин проїжджали потяги. Кінні трамваї бігали туди-сюди Шістдесят третьою стрит посеред маси екіпажів і підвод. Хоч куди Белкнап дивився — всюди щось будувалося. Незабаром будівництв стане ще більше: підприємці почнуть активно готуватися до навали відвідувачів Всесвітньої виставки. Голмс окреслив родичеві власні плани. Він поводив Белкнапа своєю аптекою з мармуровими стійками та скляними баночками з речовинами шалених кольорів, потім повів родича на другий поверх, познайомив його з доглядачем будівлі Патріком Квінленом. Поводив Белкнапа численними коридорами будівлі, розповів, як буде влаштований майбутній готель. Белкнапові місце видалося дивним і похмурим; коридори завертали у якихось несподіваних напрямках.