Розділ «Частина I. Застигла музика»

Наступним говорив Бьорнем. Він розповів, як уявляє собі Всесвітню виставку, й підкреслив рішучу налаштованість Чикаго втілити цей проект. Він також закликав до спільної самовідданої праці. «Панове, — проголосив він, — 1893 рік стане третьою знаменною датою в історії нашої країни. На благо двох попередніх — 1776 і 1861 років — працювали всі істинні американці, тож нині я знову закликаю вас до великого служіння!»

І тут зала вибухнула оплесками. «Із бенкетної зали всі вийшли єдині, мов солдати перед боєм», — згадував Бьорнем.

Щоправда, в основному марширували саме чиказці. Назавтра в домі Рута Гарріет Монро прийняла східних архітекторів і вийшла з будинку вражена до глибини душі. «У розмові мене вразила їхня безнадія і байдужість, — згадувала вона. — Від таких гігантських будівель таким дешевим коштом годі сподіватися великої краси… Одноманітність ландшафту навколо Чикаго практично унеможливлює ефектне групування… Часу на готування і будівництво замало… Ці та інші критичні зауваження вказували на загальну недооцінку початого».

Наприкінці гостини Рут провів гостей до екіпажів. Було вже темно й дуже холодно. Різкий морозяний вітер гуляв навколо Астор-плейс. Потім часто згадували, як Рут у парадному вбранні вибігав на лютий мороз без пальта.

Точка зникнення

Не один рік мандруючи з міста до міста, з роботи на роботу, молодий ювелір Іцилій Коннер (сам він надавав перевагу прізвиську Нед) — приїхав до Чикаго з дружиною Джулією і восьмирічною дочкою Пьорл та швидко виявив, що потрапив в істинне місто можливостей. На початку 1891 року Нед опинився за касою ювелірної крамниці у жвавому торговельному центрі в південній частині міста на розі Шістдесят третьої і Воллеса. Уперше у своєму свідомому житті Нед бачив попереду райдужне майбутнє.

Господар торговельного центру, хоч і дуже молодий, був успішним ділком, людиною динамічною, істинним сином свого часу, а з огляду на майбутню Всесвітню «Колумбівську» виставку, попереду в нього було ще більше процвітання, адже до ярмарку, в кінець Шістдесят третьої, можна було швидко дістатися трамваєм на схід. Також подейкували, що відкриють нову залізничну лінію, на узвишші, звану «Алеєю L» через форму естакади, яка нависатиме над міськими вулицями, — просто до Джексон-парку вздовж Шістдесят третьої, так що гості зможуть в іще один спосіб дістатися майбутнього ярмарку. Рух на вулиці вже пожвавився: щодня сотні людей їздили екіпажами подивитися, де ж усе відбуватиметься. Щоправда, дивитися поки що не було на що. Недові з Джулією парк видався дуже некрасивим, відлюдним місцем із піщаними дюнами й напівусохлими дубами, хоча Пьорл сподобалося ловити пуголовків у калюжах стоячої води. Здавалося, в такому місці неможливо побудувати нічого прекрасного, хоча Нед, як і чимало новоприбулих, був готовий визнати, що це місто не схоже на жодне, в якому він бував. Коли вже якесь місто здатне виправдати такі нахваляння, то напевне, це якраз і має бути Чикаго. Новий роботодавець Неда, доктор Г. Г. Голмс, здається втілював той самий «дух Чикаго», про який говорили в місті. Бути молодим і водночас господарем будівлі завбільшки з цілий квартал було б неймовірно в жодному іншому місті, як свідчив досвід Неда. А тут — немовби звичайна річ.

Коннери мешкали у квартирі на другому поверсі біля власних апартаментів господаря. Квартиру Неда годі було назвати особливо веселою і світлою, зате то було тепле місце біля роботи. Та й Голмс узяв Джулію на роботу до свого торговельного центру, плануючи навчити її бухгалтерії. Пізніше, коли до Чикаго приїхала Недова вісімнадцятирічна сестра Ґертруда, Голмс покликав і її до себе працювати у своїй новій компанії, що надсилала ліки поштою. Коли в родині працювало вже троє, то скоро вони могли б дозволити собі власний будинок, можливо, на одній із широких, посипаних щебенем вулиць Інґлвуда. Звичайно, вони могли завести й велосипеди та ходити до театру Тіммермана неподалік.

Тільки одне непокоїло Неда. Здається, Голмс виявляв надмірну увагу до Ґерти та Джулії. З одного боку, це було й нормально, та й Нед звик до цього: обидві дами були неабиякі красуні. Ґерта — струнка й темноволоса, Джулія — висока й дивовижно пропорційна. Нед розумів від самого початку: Голмс жінок любить, а жінки відповідають йому взаємністю. Молодих красунь до аптеки Голмса тягло немов магнітом. Коли Нед намагався їм допомогти, ті дивилися на нього відсторонено й незацікавлено. Але щойно Голмс з’являвся у крамниці, вони починали поводитися зовсім по-іншому.

Нед, людина загалом проста, здається, ставав частиною меблів, статистом у власному житті. Тільки його дочка Пьорл залишалася до нього так само уважною, як і завжди. Нед із тривогою в серці спостерігав, як Голмс робить Ґерті й Джулії компліменти, усміхається, дарує подарунки з медовими словами на вустах — особливо Ґерті — і як у відповідь сяють жінки. Коли Голмс ішов від них, вони якось знічувалися і починали поводитися дратівливо й різко.

Ще прикріше було Недові від ставлення клієнтів до його власної особи. Справа не в тому, що вони казали, а в їхніх поглядах: у них читалося щось ніби жаль чи навіть співчуття.

Одного вечора в ту пору Голмс попросив Неда про одну послугу. Завів його у велике підвальне приміщення і зайшов усередину, а тоді попросив Неда зачинити двері й послухати, чи чути, як він кричить. «Я зачинив двері та приклав вухо до одвірка, — згадує Нед, — але було ледве чути». Нед відчинив двері, і Голмс вийшов. Тоді він попросив і Неда зайти досередини й покричати, щоб він, Голмс, сам перевірив, наскільки мало звуку проходить крізь двері. Нед зайшов, але вискочив назад, коли Голмс прочинив двері. «Мені ця справа не подобається», — сказав він.

Навіщо комусь звуконепроникне приміщення, на думку йому не спало.

Поліція отримувала різноманітні попередження: листи від батьків загублених, візити детективів, яких найняли батьки, але все це губилося в міському хаосі. Складалося враження, що зникати — народна розвага мешканців Чикаго. Дуже вже багато людей зникало, в усіх частинах міста, і всі ці випадки було важко розслідувати належним чином, та й забагато перешкод ставало перед слідством. Чимало з патрульних були дуже мало обізнані, призначали їх начальники відділків на свій розсуд. Детективів було мало, ресурси та вміння їхні були мінімальні. Класові питання збивали слідство з пантелику. Типові зникнення: дівчата-польки, хлопці зі скотобази, робітники-італійці, негритянки — не видавалися вартими великих зусиль. Тільки зникнення людей заможних викликало енергійну реакцію, та й у цьому випадку детективи все одно мало що могли зробити, хіба що слали телеграми в інші міста й періодично навідуватися до моргу, перевіряючи щойно знайдені нерозпізнані тіла чоловіків, жінок чи дітей. У якийсь момент половина детективів міста була зайнята розслідуванням зникнень, і це підштовхнуло голову поліції оголосити, що він розглядає можливість сформувати окремий підрозділ, «бюро таємничих зникнень».

Жінки й чоловіки зникали приблизно порівну. Молода Фанні Мур, приїхавши до міста з Мемфіса, не повернулася туди, де вона мешкала в Чикаго, — і більше ніхто її не бачив. Дж. В. Хайлімен одного дня пішов з роботи, сів на приміський потяг і зник, як написали в «Tribune» — «наче крізь землю провалився». Щодо жінок підозрювалося, що їх зґвалтовано, щодо чоловіків — що їх пограбовано, а тіла скинуто в глибокі води річки Чикаго або сховано в провулку в районах Галстед чи Леві, або ж на неспокійному відрізку Кларк-стрит між вулицями Полка й Тейлора, що його ветерани поліції прозивали «Шаєнкою» (за назвою войовничого індіанського племені шаєнів). Знайдені тіла доправляли в морг; якщо їх не розпізнавали, то далі їх везли в анатомічний театр медичного коледжу Раша чи, може, окружної лікарні Кука, а звідти — до препараторської лабораторії, де виконувалася тонка робота відділення м’язів і сполучних тканин від кістяка — кістки й черепи відбілювали, а тоді знову збирали в скелет для використання лікарями, музеями анатомії чи вряди-годи продавали приватним колекціонерам наукових цікавинок. Волосся йшло на перуки, одяг передавався в центри соціальної допомоги.

Як і на «Union Stock Yards», у Чикаго нічого марно не пропадало.

Самота

Архітектори зі сходу та з Чикаго знову зустрілися в понеділок уранці, 12 січня, у бібліотеці фірми Бьорнема й Рута на верхньому поверсі «Рукері». Рут не прийшов. З Нью-Йорка прибув Вільям Р. Мід на заміну своєму колезі Мак-Кіму, який перебував у жалобі. Поки чоловіки чекали один одного, до бібліотеки час від часу заходили люди поглянути у східні вікна на широке озеро Мічиган. Світло потрапляло до бібліотеки надприродно сильне, наповнене відблисками озера та його скрижанілих берегів.

Бьорнем підвівся, щоб офіційно привітати гостей, але почувався невпевнено. Він знав: східні колеги зберігають похмуре мовчання — і, здається, був налаштований будь-що завоювати їх лестощами на межі дифірамбів (Луїс Саллівен згадував, що цією тактикою Бьорнем володів особливо майстерно). «Сам не надто чутливий до лестощів, хіба що трохи сентиментальний, він швидко засвоїв ефективність цього бальзаму, якщо ним густо мазати великих підприємців, — писав Саллівен. — Луїс не раз бачив його в дії, і спочатку його вразила безсоромність Бьорнема, але потім він дивом дивувався, як на ті лестощі купився їхній об’єкт. Метод був примітивний, але працював».

Саллівен згадує про зустріч у бібліотеці: «Скоро стало помітно, що він постійно, вульгарно просить у східних архітекторів пробачення за присутність їхніх темних західних братів».