Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Тед навіть не усміхнувся.

— Я не голодний. Спати.

Вона кинула на нього стурбований погляд, але вирішила, що не слід наполягати далі. Сон був природною і, можливо, єдиною зброєю Теда, а крім того, минуло вже півгодини від того часу, коли він зазвичай лягав спати. Звісно, якби вони були вдома, перед тим як іти чистити зуби, Тед випив би склянку молока і з’їв трохи печива, а потім слухав би казку. Можливо, Мерсера Мейєра[62], а тоді…

Донна відчула, як гарячі сльози обпікають очі, і спробувала відкинути ці думки. Тремкими руками відкрутила кришку термоса і налила собі півчашки молока. Поставивши молоко на приладову панель, узяла одне печиво. Відкусивши шматочок, усвідомила, що помирає з голоду. З’їла ще три печива, випила трохи молока, закинула до рота чотири чи п’ять зелених оливок, а тоді опорожнила чашку. Тихенько відригнувши, вона пильніше придивилася до сараю.

Перед входом лежала темна тінь. Ось тільки то була не просто тінь. То був собака. Там був Куджо.

«Він стереже нас».

Ні, вона в це не вірила. Так само як не вірила, що бачила привид Куджо на купі ковдр у синовій шафі. Ні, от тільки… от тільки якась її частка в це вірила. І ця частка була не в голові.

У дзеркальце заднього огляду Донна кинула швидкий погляд туди, де була дорога. Щоб її розгледіти, було вже надто темно, та Донна знала, що дорога там, так само як знала, що сюди ніхто не навідається. Коли минулого разу вони всі троє приїжджали сюди лагодити Віків «ягуар» («Тоді собака поводився привітно, — пробурмотів голос у її голові. — Як Тед сміявся і гладив його, пам’ятаєш?»), Вік, страшенно регочучи, розповів Донні, що ще п’ять років тому в кінці дороги № 3 було міське сміттєзвалище. Потім на іншому кінці міста відкрили сміттєпереробний завод, і тепер за чверть милі від оселі Кемберів дорога просто обривається. Її перегородили товстим ланцюгом з табличкою: «ПРОЇЗД ЗАБОРОНЕНО. ЗАКРИТЕ СМІТТЄЗВАЛИЩЕ». За будинком Кемберів більше нічого немає.

«Можливо, сюди міг би забрести хтось, хто шукає справді усамітнений куточок», — міркувала Донна. Та вона дуже сумнівалася, що навіть найгарячіші місцеві підлітки захочуть тискатися на старому міському сміттєзвалищі. У всякому разі, поки що тут ніхто не проїжджав.

Біла смуга на заході вже згасла, залишивши по собі тільки ледь помітний відблиск… і Донна боялася, що їй це тільки ввижається. Місяця не було.

Неймовірно, але і її почало хилити на сон. Може, сон був і її природною зброєю. Та й що ще було робити? Собака і досі лежав на тому ж місці, принаймні їй так здавалося. Темрява стала такою густою, що важко було з певністю сказати, чи то постать, чи просто тінь. Акумулятору треба було перепочити. Тоді вона спробує знову. То чому б не поспати?

Пакунок на поштовій скриньці. Від Дж. С. Вітні.

Донна сіла рівніше, розгублено насупивши брови. Повернула голову, але скриньку затуляв ріг будинку. Але пакунок точно там. Чому вона про нього подумала? Це має якесь значення?

Донна досі тримала в руках тарілку «Туппервер» з оливками та скибочками огірка, акуратно загорнутими в харчову плівку. Не з’ївши більше нічого, вона обережно накрила тарілку білою пластиковою накривкою і сховала в Тедову коробку. Розмірковувати багато на тему своєї ощадливості щодо запасів вона собі не дозволяла. Відкинувшись у кріслі, вона намацала важіль, що опускає спинку. Збиралася подумати про причеплений до скриньки пакунок — у ньому щось було, Донна була в цьому майже впевнена — та невдовзі в мозку зринув інший образ, який, у міру того як вона засинала, набував яскравих, реальних рис.

Кембери поїхали в гості до рідних. У якесь містечко за дві чи три години їзди звідси. Можливо, у Кеннебанк, а може, в Голліс чи Оґасту. На велике родинне свято.

Уві сні вона побачила просторий мальовничий зелений луг, з тих, які показують у телерекламі. На ньому зібралося людей п’ятдесят. Над викладеним каменем мангалом для барбекю палахкотіло полум’я. За довгим розкладним столом сиділо щонайменше чотири десятки людей, передаючи одне одному тарелі з кукурудзою та миски з печеними бобами, червоною і стручковою квасолею. Були там і смажені ковбаски (від одного погляду в Донни забуркотіло у шлунку). Стіл був застелений картатою, домашнього пошиву скатертиною. Господинею свята була мила старенька пані з геть сивим волоссям, зібраним у вузол на потилиці. Повністю перенісшись у капсулу свого сну, Донна без тіні здивування побачила, що то її мати.

Кембери теж були там, але вони зовсім не були схожими на Кемберів. Джо Кембер, одягнений у чистий робочий комбінезон, нагадував Віка, а на місіс Кембер була зелена муарова сукня Донни. Їхній син виглядав так, як мав би виглядати Тед, перейшовши в п’ятий клас.

— Мамо?

Картинка затремтіла й почала розпадатися. Донна щосили намагалася затримати це прекрасне мирне видиво: образ родинного життя, якого вона ніколи не мала і якого в них із Віком, з їхньою єдиною запланованою дитиною і ретельно впорядкованим життям, ніколи не буде. З несподівано глибоким сумом Донна здивувалася, чому ніколи не розглядала речі з цієї точки зору.

— Мамо?