Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Так, я знаю, — відповів Бретт, усе ще оглядаючи кабінет, — але дядько Джим не повинен так хвалитися тільки тому, що в нього є гроші. Розумієш, оце вихваляння мене й задр… нервує.

Чаріті раптом розлютилася. Їй закортіло вхопити його за плечі і добряче струсонути. Схотілося закричати так, щоб правда нарешті дійшла до його мозку. Що гроші не впали йому з неба, що зазвичай вони дістаються людям завдяки наполегливості й силі волі, а воля — це основа характеру. Вона скаже Бреттові, що доки його батько опановував тонкощі професії механіка, цмулячи з рештою хлопців «Блек Лейбл» на купі старих, лисих шин за заправкою «Емерсонс Саноко» і розповідаючи масні анекдоти, Джим Брукс навчався в юридичному коледжі. Він день і ніч прів над книжками, аби скласти іспити, бо якщо ти складеш іспити, то отримаєш диплом. Диплом — це перепустка. Ти отримуєш право сісти на карусель. То, звісно, не означає, що ти зможеш дотягтися до заповітного кільця[63], але принаймні в тебе з’являється шанс спробувати.

— А тепер іди нагору і вкладайся спати, — спокійно промовила Чаріті. — Те, що ти думаєш про дядька Джима, нехай залишиться при тобі. Але… дай йому шанс, Бретте. Не засуджуй його тільки через це.

Вони якраз увійшли до вітальні, і вона махнула рукою в бік автомата.

— Не буду.

Вона попрямувала за Бреттом до кухні, де Голлі готувала какао для них чотирьох. Ґретхен і Джим-молодший давно вже спали.

— Ну що, поговорила з чоловіком? — поцікавилася Голлі.

— Ні. Напевне, пішов чесати язиком зі своїм друзякою, — відповіла Чаріті. — Зателефонуємо завтра.

— Хочеш какао, Бретте? — спитала Голлі.

— Так, будь ласка.

Чаріті дивилася, як Бретт сідає. Він поклав був лікоть на стіл, але одразу ж прибрав, згадавши, що це неввічливо. Серце сповнили така любов, надія і страх, що воно аж затіпалося.

«Час, — подумала вона. — Дай йому час і якусь перспективу. Якщо тиснутимеш, втратиш його назавжди».

Та хіба в неї був час? Усього тиждень — і він знову повернеться під вплив Джо. І навіть коли вона сиділа поруч із сином, дякуючи Голлі за чашку гарячого какао, у голові знову й знову крутилися думки про розлучення.

Уві сні прийшов Вік.

Він просто з’явився на доріжці, підійшов до «пінто» й відчинив дверцята. Вік був одягнений у свій найкращий, вугільно-сірий костюм-трійку. Коли він його вдягав, Донна завжди дражнила його, що він схожий на Джеррі Форда, тільки з волоссям. «Ходіть сюди, ви двоє, — покликав Вік, і на його обличчі заграла легка, лукава усмішка. — Час додому, поки вампіри не вийшли на волю».

Донна спробувала його застерегти, попередити, що собака сказився. Раптом із темряви виступив Куджо. Голова була опущена, з грудей виривалося низьке, рокітливе гарчання. Вона намагалася крикнути: «Стережися, його укус смертельний!» — але з горла не вихопилось ані звуку.

Та за мить до стрибка Вік обернувся, наставивши на собаку палець. Умить шерсть Куджо стала мертвотно-білою, червоні запалені очі запали вглиб голови, ніби кульки в лунку. Морда відвалилась і розлетілася на шматки по дрібному гравію доріжки, ніби уламок чорного скла. За хвилину перед гаражем лишилася тільки купа розвіюваної вітром шерсті.

«Не хвилюйся, — втішав Вік уві сні. — Не хвилюйся через того старого собаку. Він — усього лише купа шерсті і більш нічого. Ти вже отримала пошту? Викинь з голови пса, скоро надійде пошта. Пошта — ось що важливо. Зрозуміла? Пошта…»

Голос Віка все віддалявся і слабшав, відлунюючи в якомусь довгому тунелі. І враз це був уже не сон, а тільки спогад про сон. Донна прокинулася з мокрим від сліз обличчям. Вона плакала вві сні. Донна глянула на годинник, ледь розрізняючи циферблат: чверть на другу. Вона подивилася на Теда: він мирно спав, заклавши палець у рот.

«Не хвилюйся через собаку. Скоро надійде пошта. Пошта — ось що важливо».