Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Їдемо, — з запалом сказала Донна, даючи задній хід.

Куджо стрілою вилетів з гаража і завмер на місці, придивляючись.

— Пішов на хер, псюро! — з тріумфом заверещала Донна.

Вона натисла на газ. «Пінто» проїхав десь зо два фути і став.

— Ні! — скрикнула Донна, коли на індикаторі знову загорілася ідіотська червона лампочка.

Коли двигун заглух, Куджо ступив ще два кроки вперед, але зараз він просто тихо стояв на місці, схиливши голову. «Спостерігає за мною», — знову майнула думка. Від собаки падала довга тінь, чітка, ніби фігура, вирізана з чорного гофрованого паперу.

Донна намацала ключ запалювання і перемкнула з холостого режиму на старт. Двигун обертався й обертався, але автомобіль не рухався. У вухах чулося хрипке сопіння, і кілька секунд Донна не усвідомлювала, що ці звуки видає вона сама. У ній зринула невиразна думка, що це міг бути собака. З жахливою гримасою вона молотила по стартеру і, зовсім забувши про Теда, проклинала його такими словами, яких і сама в собі не підозрювала. Весь цей час Куджо стояв, відкидаючи тінь, неначе виткану з якогось сюрреалістичного похоронного крепу. Спостерігав.

А тоді влігся на доріжку, немовби вирішивши, що шансів на втечу у них все одно немає. За це Донна ненавиділа пса ще більше, ніж коли він намагався вдертися в авто через Тедове вікно.

— Мамо… Мамо… Мамо!

Десь далеко. Не важливо. Зараз важлива тільки ця клята, маленька, суча машина. І вона заведеться. Вона змусить її завестися просто… силою… волі!

Вона не тямила, скільки часу просиділа отак, згорбившись над кермом, зі звислим на очі волоссям, безуспішно гамселячи стартер. До тями її привело не ридання Теда: воно вже встигло перетворитися на тихе поскиглювання. То був звук двигуна. Він то оживав на п’ять секунд, то знов уривався, ще п’ять секунд — знову пауза. Здавалося, паузи тривали все довше.

Вона добивала акумулятор.

Донна вимкнула двигун.

Вона потроху приходила до тями, ніби після непритомності. Пригадалося, як вона ще в коледжі захворіла на гастроентерит. Усередині все то підіймалося вгору, як на ліфті, то падало вниз із парашутом, аж доки вона не відключилася в одному з гуртожитських туалетів. Коли Донна опритомніла, все було так само: ти залишаєшся такою ж, як і була, але якийсь невидимий художник ніби розфарбував світ наново, спершу повертаючи йому природну гаму, а в кінці перестарався з яскравими тонами. Кольори просто-таки били в очі. Виглядало неправдоподібно і бутафорськи, як вітрина великого магазину: «ЛАСКАВО ПРОСИМО У ВЕСНЯНЕ РОЗМАЇТТЯ» або «ВСЕ ГОТОВЕ ДО ГРАНДІОЗНОГО ВІДКРИТТЯ».

Тед відсахнувся від неї: очі міцно заплющені, великий палець засунутий у рот. Другу руку він притис до задньої кишені, де лежали слова проти чудовиськ. Дихав він часто й неглибоко.

— Теде, сонечко, не переживай, — промовила Донна.

— Мамо, з тобою все нормально? — його голос радше нагадував хрипкий шепіт.

— Так. І з тобою теж усе буде добре. Принаймні ми в безпеці. Це розвалисько заведеться, ось побачиш.

— Я думав, ти на мене сердишся.

Вона взяла сина на руки і міцно притулила до себе. Його волосся пахло потом, до якого домішувався легкий відтінок «безслізного» шампуню «Джонсонз». Вона подумала про пляшечку, що ціла й неушкоджена стоїть собі у ванній нагорі, на другій полиці в шафці. Як би їй хотілося торкнутися тієї пляшечки! Та залишався тільки слабенький зникомий аромат.