Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Вбити ЖІНКУ. Вбити ХЛОПЦЯ. Вбити ЖІНКУ. Вбити…

«Припини негайно, — різко наказала собі Донна. — Він не думає. І він — ніякий не довбаний бабай із дитячої шафи. Це всього лише хворий собака, і крапка. Скоро ти повіриш, що цей собака — то Божа кара за твою…»

Зненацька Куджо встав — так, ніби вона його покликала — і зник у сараї.

(так, ніби я його покликала)

З горла вирвався тремтливий, напівістеричний сміх.

Тед глянув на неї.

— Мамо?

— Нічого, любий.

Вона подивилася на темну пащу сараю-гаража, потім на задні двері будинку. Замкнені? Незамкнені? Замкнені? Незамкнені? Вона уявила монету, що злітає і перекидається в повітрі. Уявила барабан пістолета: п’ять гнізд порожні, в одному — куля. Замкнені? Незамкнені?

Сонце сіло, і від дня залишилася тільки біла смуга на західному обрії, не ширша, ніж біла лінія посередині дороги. Скоро і вона зникне. Праворуч від доріжки у високій траві цикади виводили своє бездумно веселе «цвір-цвір».

Куджо досі був у гаражі. «Їсть? — думала Донна. — Чи спить?»

Вона пригадала, що запакувала їм дещо попоїсти. Вона пролізла поміж сидіннями і знайшла коробочку для обіду та свою коричневу сумку. Її термос відкотився аж на сам зад, певно, тоді, коли авто трусилось і підскакувало на дорозі. Аби підчепити термос пальцем, їй довелося вигнутися. Блузка розстебнулася. Тед, що був наполовину задрімав, поворухнувся. Голос його одразу ж сповнився гострим жахом, що змусило Донну зненавидіти клятого пса ще дужче.

— Мамо? Мамо? Що ти…

— Просто витягаю їжу, — заспокоїла його Донна. — Ось мій термос, бачиш?

— Добре.

Він знову відкинувся на спинку крісла і засунув великий палець до рота.

Вона легенько потрясла великий термос біля вуха, очікуючи почути дзенькіт розбитого скла. Але зсередини чулося тільки хлюпання молока. Це вже було бодай щось.

— Теде, ти їсти хочеш?

— Я хочу подрімати, — відповів Тед, не розплющуючи очей і не витягаючи пальця з рота.

— Тобі треба підзарядити акумулятор, друже, — сказала Донна.