Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Що?

— Прайм-тайм, — вимовив Роджер.

— Га?

— Ролики. Ми покажемо їх у прайм-таймі. Вони ж призначаються для батьків, а не для дітей, правда?

— Саме так.

— Якщо з цього взагалі щось вийде.

Вік вишкірився.

— Все у нас вийде, — запевнив Вік і, використовуючи винайдений Роджером термін на позначення хорошої реклами, додав: — Це справжній танк. І, якщо треба, ми переїдемо ним усіх до дідькової мами. Якщо перед від’їздом до Клівленда матимемо на руках щось конкретне…

Вік і Роджер ще цілу годину просиділи в крихітній демонстраційній залі, обговорюючи справи, і коли вони, виснажені й спітнілі, нарешті зібралися йти до готелю, вже зовсім смеркло.

— Мам, ми вже можемо їхати додому? — апатично спитав Тед.

— Уже недовго, любий.

Вона поглянула на ключ, що стирчав у запалюванні. У зв’язці були ще три ключі: від будинку, від гаража і від багажника «пінто». До кільця був прикріплений шкіряний брелок із витисненим на ньому грибом. Донна купила його у квітні в бриджтонському універмазі «Свонсонс». У квітні, коли вона була така зневірена й налякана, хоча й не здогадувалася, що таке справжній страх: справжній страх — це намагатися зачинити вікно біля свого сина, коли слина скаженого собаки летить тобі на руки.

Вона простягла руку. Торкнулася шкіряної петельки. Знов прибрала.

Правда була ось у чому: їй було страшно спробувати.

Було п’ятнадцять хвилин по сьомій. Надворі ще світло, хоча довга тінь «пінто» пролягла вже мало не до самих дверей гаража. Хоч Донна цього й не знала, її чоловік та його компаньйон і досі переглядали ролики з професором кашології на студії «Імідж-погляд» у Кембриджі. Вона не знала, чому ніхто так і не відгукнувся на її SОS. У книжках хтось би вже з’явився. Це була б винагорода героїні за те, що їй на думку спала така розумна ідея. Але ніхто не приходив.

У тому напіврозваленому будинку коло підніжжя пагорба її сигнали точно було чути. Може, вони там усі п’яні. А можливо, власники тих двох машин на доріжці («на під’їздці», автоматично виправила вона себе, «тут це називають під’їздкою») поїхали кудись на третьому авто. Їй хотілося розгледіти той будинок з вершини, та його затуляв схил пагорба.

Урешті-решт Донна припинила сигналити. Вона боялася, що, якщо й далі тиснутиме на клаксон, у «пінто» сяде акумулятор. Відколи вона купила авто, його не міняли. Донна все ще сподівалася, що «пінто» таки заведеться, коли охолоне двигун. Раніше так було завжди.

«Ти просто боїшся спробувати, бо якщо двигун не заведеться, що тоді?»

Вона вже простягала руку до ключа запалювання, коли в полі зору, похитуючись, з’явився собака. До цього він, зачаївшись, лежав перед машиною. Тепер він, звісивши голову й підібгавши хвоста, повільно брів у напрямку гаража. Пес петляв і похитувався, як п’яниця під час гіркого фінішу довгої гульні. Не оглядаючись, Куджо ковзнув у тінь будівлі і зник з очей.

Донна знов забрала руку.