Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Вона швидко передала слухавку Тедові, мало не луснувши його по голові, і рушила через будинок до парадного ґанку, По дорозі наштовхнулася на ослінчик і перекинула його догори дном, дивлячись на все довкола крізь призму сліз.

Вона стояла на терасі, обхопивши лікті долонями, дивилася на дорогу № 117 і силкувалась опанувати себе. Опанувати себе? До дідька те опановування! Хіба не дивно, наскільки сильно може страждати людина, в якої фізично все в порядку?

Ззаду долинало тихе бурмотіння Теда, який розповідав, що вони обідали в «Маріо», що мама замовила свою улюблену «товсту» піцу і що з «пінто» було все нормально, доки вони не приїхали майже під самий дім. Тоді він сказав Віку, що любить його. Потім акуратно поклав слухавку. Контакт обірвано.

Опанувати себе.

Нарешті Донна подумала, що частково їй це вдалося. Вона повернулася в кухню і заходилася розкладати покупки.

Того ж дня, о чверть на четверту, Чаріті Кембер зійшла з автобуса «Ґрейхаунд». Бретт не відставав ні на крок. Вона судомно вчепилась у ремінець сумочки. Зненацька Чаріті охопив ірраціональний страх не впізнати Голлі. Обличчя сестри, що довгі роки зберігалося в пам’яті, як фотографія, — молодша сестра, яка щасливо вийшла заміж — раптом таємничим чином зникло, залишивши по собі лише туманну пляму.

— Ти її бачиш? — запитав Бретт, щойно вони опинилися на платформі. Він оглядав стретфордську автостанцію з допитливістю. І більше нічого. Страху на його обличчі точно не було.

— Зачекай, дай роздивитися, — різко відповіла Чаріті. — Може, вона в кав’ярні або…

— Чаріті?

Вона обернулась і побачила Голлі. Образ із її уяви стрімко повернувся на місце, але цього разу на нього наклалися чіткі риси обличчя реальної жінки, яка стояла під плакатом «Прибульців з космосу». Першою думкою Чаріті було: «Голлі носить окуляри? Як кумедно!» Другим впало у вічі й шокувало те, що в сестри з’явилися зморшки: небагато, але сумнівів щодо їх справжності не виникало. Третя її думка навіть не була думкою взагалі.

То був образ, такий же чіткий, реальний і щемливий, як стара коричнева світлина: Голлі, що в самих трусиках стрибає в ставок старого Зельцера, комічно затиснувши собі ніздрі великим і вказівним пальцями лівої руки, з двома високими хвостиками, що стирчать у небо. «Тоді ніяких окулярів не було», — подумала Чаріті і, стискаючи серце, на неї накотив біль.

По обидва боки від Голлі, боязко дивлячись на неї і Бретта, стояли хлопчик років п’яти і дівчинка приблизно двох з половиною. Випираючі штанці дівчинки свідчили про те, що під ними підгузник. Збоку стояв її візок.

— Привіт, Голлі, — промовила Чаріті таким тоненьким голосом, що сама ледь чула.

Зморшки були дрібні. Вони загиналися вгору, як, за словами їхньої матері, і мали загинатися хороші зморшки. На ній була в міру дорога темно-синя сукня. Підвіска на її шиї або була дуже якісною біжутерією, або в ній був крихітний смарагд.

А тоді настала мить. Певний проміжок часу, протягом якого Чаріті відчувала, як її серце сповнюється радістю, такою палкою й абсолютною, і вона знала, що ніколи по-справжньому не гризтиметься сумнівами, чи поїздка варта ціни, яку вона заплатила. Зараз вона вільна, її син вільний. Тут її сестра, а ці діти — її племінники, і не на фото, а наживо.

Двоє жінок, сміючись і плачучи, спочатку нерішуче, а потім швидко зробили крок назустріч одна одній. Вони обнялися. Бретт стояв на місці. Дівчинка, мабуть, злякавшись, підбігла до мами і міцно вчепилася в край її сукні, можливо, для того щоб мати разом із цією незнайомою пані не відлетіла геть.

Хлопчик спочатку роздивлявся Бретта, потім підійшов ближче. На ньому були джинси «Tuffskin» і футболка з написом: «ЗАРАЗ БУДУТЬ ПРОБЛЕМИ».

— Ти — мій кузен Бретт, — промовив хлопчик.

— Ага.

— А мене звуть Джим, як і тата.